– Уявлення не маю. Він в машині. Продовжуй базікати, доки я не дістануся до тебе.
– Що з малюком? І тією божевільною мамою? Щось вона зовсім зникла.
– Давай разом вертатися – а вже потім потурбуємося про них, гаразд? – сказав він. Беккі знала брата, і їй не сподобався його голос. Кел хвилювався і намагався це приховати. – А зараз просто говори зі мною.
Обміркувавши це, Беккі почала читати вголос, ритмічно тупаючи брудними кросівками.
– Жив собі парубчина Мак-Суїні, якому вилився джин на цюцюрку; просто, завдяки вихованню, він додав туди вермуту, і потім трахнув свою дівчину вже з мартіні[18].
– О-о, це так чарівно, – сказав він. Тепер безпосередньо позаду неї, майже достатньо близько для того, щоб простягнути руку і доторкнутися; і чому це було таким полегшенням для неї? Зрештою, це ж усього-на-всього поле, заради Бога.
– Гей, ви! – Малюк. Заледве чутно. Не сміючись, голосом заблукалої і нажаханої дитини. – Ви шукаєте мене? Ти там, Капітане Келе? Мені страшно!
– ТАК! ТАК, ПРАВИЛЬНО! ТРИМАЙСЯ, – кричав її брат. – Беккі? Беккі, продовжуй розмовляти.
Беккі огорнула руками власну опуклість – вона відмовлялася називати свій живіт бебі-пузом, що було так в стилі журналу «People», – і стала злегка заколисувати її.
– Ось ще один. Жила-була якось дівчина Джилл, що ковтнула вибухову пі…[19]
– Досить, зупинись. Я якимось чином пройшов повз тебе.
А й справді. Тепер його голос лунав попереду. Вона обернулася знову.
– Досить жартувати, Келе. Це не смішно. – В неї пересохло у роті. Вона проковтнула, і виявилося, що в горлі теж сухо. Коли в горлі отак клацає під час ковтання, відразу розумієш, що воно пересохло. В автівці залишалася десь велика пляшка з водою «Польська Джерельна». Також кілька пляшок ко́ли на задньому сидінні. Вона так і бачила їх перед собою: червоні банки, білі літери.
– Беккі?
– Що?
– Тут щось не так.
– Що ти маєш на увазі? – Думаючи: Начебто я не знаю.
– Послухай мене. Ти зможеш підстрибнути?
– Ну звичайно, я зможу підстрибнути! А ти що думаєш?
– Я думаю, тобі влітку народжувати дитину, ось що я думаю.
– Я ще можу … Келе, припини віддалятися!
– Я не рухався, – сказав він.
– Ти рухався, ти повинен був рухатися! Ти все ще рухаєшся!
– Замовкни і слухай. Я лічитиму до трьох. На рахунок «три» ти піднімеш руки над головою, як суддя, що сигналізує про зарахування голу, і стрибнеш так високо, як тільки зможеш. Я зроблю те ж саме. Особисто тобі не обов’язково високо підлітати в повітрі, щоб я побачив твої руки, домовились? І я прийду до тебе.
Ох, тільки свисни, і я примчу до тебе, кохання юності моєї, подумала вона – не тямлячи, де вона цього набралася, можливо, теж на літературі для початківців, але одне вона знала напевно: він міг казати, що не рухається, але він таки рухався, і в цю ж таки мить віддалявся від неї.
– Беккі? Бек…
– Ну гаразд! – закричала вона. – Гаразд, зробімо це!
– Один! Два! – вигукнув він. – ТРИ!
У віці п’ятнадцяти років Беккі Демут мала вагу вісімдесят два фунти[20] – батько називав її Тростинкою – і займалася бігом із перешкодами у складі спортивної команди. В п’ятнадцять вона могла на руках пройтися з одного кінця школи в інший. Їй хотілося вірити, що вона й досі залишається такою людиною; якась її частина плекала щиру надію залишатися такою людиною протягом усього життя. Її розум все ще як слід не осягнув того, що їй дев’ятнадцять і вона вагітна… а замість вісімдесяти двох футів – сто тридцять[21]. Вона хотіла здійнятися в повітря – Хьюстон, ми злітаємо – але це було все одно, що намагатися підстрибнути, тримаючи малу дитину у себе на плечах. (Хоча, якщо задуматися, значною мірою це було дійсно так).
Її кругозір лиш на мить вийшов за межі верхньої частини трави, надаючи їй швидкоплинне, як проблиск, видіння шляху, яким вона потрапила сюди. Побаченого, втім, вистачило, щоб вона стала майже задихатися від тривоги.
Кел і дорога. Кел… і дорога.
Вона приземлилася, відчуваючи шокуючу хвилю струсу, що пройшла підборами і прокотилася до колін. В’язкий болотистий грунт просів під її лівою ногою. Вона звалилася додолу і сіла в купі чорного багна, відчуваючи цього разу вже іншу хвилю струсу – від удару в дупу.