Беккі гадала, що вона зайшла в траву на кроків двадцять. Нехай тридцять, це максимум. Дорога мала знаходитися достатньо близько, щоб докинути до неї літаючий диск «фризбі». Натомість виявлялося, що вона подолала відстань більшу, аніж довжина футбольного поля. Пошарпаний червоний «Датсан»[22], що нісся уздовж шосе, на вигляд мав розміри не більші, як в сірникової коробки. Сто сорок ярдів трави[23] – тихий потік океану вологого зеленого шовку – простягався між нею і вузенькою смужкою асфальтобетону.
Сидячі в багнюці, вона найперше подумала: Ні. Не може бути. Насправді ти не бачила того, що гадаєш, ніби побачила.
Наступного разу вона уявила собі знесилену плавчиню, захоплену зненацька під час відпливу у морі, котру все далі й далі відносить геть від берега і котра не розуміє достоту, які неприємності чекають на неї, допоки вона не починає кричати і виявляє, що на пляжі ніхто її не чує.
Мимохідь вона встигла розгледіти Кела, і ця картина спантеличувала так само, як уже був вразив її вигляд неймовірно далекого шосе. Не тому, що він був далеко, а тому що він знаходився дійсно поряд. Вона помітила, як він виник у стрибку над травою на відстані менш ніж десяти футів[24] від неї, проте обоє кричали з усіх сил, щоб почути один одного.
Ґрунт був теплим, в’язким, слизотним.
В траві несамовито гуділи комахи.
– Обережно! – прокричав хлопчик. – Не загубіться й ви теж!
Потім вкотре пролунав короткий сплеск сміху – запаморочливого, нервового нападу веселощів. Це був не Кел, і цього разу не хлопчик. І в жодному разі, не жінка. Цей сміх пролунав звідкілясь із лівого боку, потім припинився, поглинутий комашиним співом. Схоже, він належав якомусь п’яному чоловіку.
Беккі раптом пригадала один із попередніх закликів Дивакуватої Матусі: Припини галасувати, любий! Він почує тебе!
Якого хріна?
– Якого ХРІНА? – вигукнув Кел. Вона не здивувалася. Айк і Майк, в них однакові думки[25], любила казати місіс Демут. Дав бог Фріку й Фреку, цій диво-дитині, дві голови на одній тільки спині[26], частенько повторював містер Демут.
Настала пауза, під час якої чувся лиш вітер та комашине рііііі. Потім почулося його волання на всю силу легень:
– Що це, блядь, ТАКЕ?
. . .
Близько п’яти хвилин по тому для Кела настав короткий період, коли він втратив незначну частку самоконтролю. Це сталося після того, як він спробував провести експеримент. Він підстрибнув, подивився на дорогу, приземлився і став чекати. Долічивши до тридцяти, він підстрибнув і подивився знову.
Якщо ви прихильник точності, то слід буде сказати, що він став втрачати контроль над собою ще з того часу, коли лишень подумав про спробу здійснення такого експерименту. Але відтоді реальність починала дедалі більше скидатися на землю під ногами: рідку і підступну. Він не міг скерувати себе просто рухатися в напрямку сестриного голосу, який звучав з правого боку, коли він ішов ліворуч, і з лівого – в той час, коли він прямував праворуч. Іноді попереду, а іноді позаду. І незалежно від того, в якому він рухався напрямку, здавалося, що він усе одно винятково віддаля́ється від дороги.
Він підскочив і поглядом зафіксував церковний шпиль – блискучий білий спис, що височів на тлі ясної блакиті майже безхмарного неба. Паскудна церква, божественний високий шпиль. Громада прихожан, певно, відвалила чималу суму грошенят за цю крихітку, подумав він. Хоча звідси – з відстані, можливо, в чверть милі[27] (і не звертайте уваги, що за таких умов це було справжнє божевілля, адже усього він подолав менше ста футів[28]), – він не розрізняв ані лусочок на фарбі, ані дощок на вікнах. Він навіть не зміг розгледіти власного авто, що сховалося десь поміж інших, зменшених відстанню машин. Утім, йому вдалося побачити вкритий курявою «Пріус», який розміщувавсь у першому ряду. Він намагався не зациклюватися на тому, що́ він побачив на пасажирському сидінні… – ніби відганяв від себе думки про подробиці дурного сну, до змісту якого не готовий був поки що повернутись.
Під час того першого стрибка він повернувся обличчям до нерухомо закріпленого шпилю, і в будь-якому нормальному світі він повинен був досягти його просто йдучи по прямій у траві, підстрибуючи у разі необхідності, щоб злегка коригувати курс. Між церквою та кегельбаном стояв заіржавілий, зрешечений кулями дорожній знак у вигляді ромбу з жовтими краями, імовірно, «ОБЕРЕЖНО! ДІТИ НА ДОРОЗІ!». Хоча певним у цьому він не міг зараз бути – адже так само залишив свої окуляри в машині.