– Це якийсь пиздець! – знову закричав Кел. – Це якийсь пиздець, це пиздець, це ЙОБАНИЙ пиздець! – доки слова не злилися в суцільне цпздцпздц, що звучало як тупе, беззмістовне висловлювання, яке він, утім, не міг зупинити.
Він знову впав, цього разу геть круто, загорнувши грудьми вперед. Відтепер його одяг був заляпаний теплою і темною землею так рясно, що від нього явно почало тхнути фекаліями.
Кел підвівся і, пробігши зо п’ять кроків, відчув, як трава обплуталася довкола його ніг – таке враження, ніби ноги потрапили в гніздо зі сплутаного дроту – і, прокляття, впав утретє. В голові гуло, як у вулику.
– Келе! – кричала Беккі. – Келе, зупинись! Зупинись!
Так, зупинись. Якщо не зробиш цього, ти точно кричатимеш «Допоможіть мені» разом з малюком. В блядському дуеті.
Він ковтав повітря. Його серце вискакувало з грудей. Він чекав, доки минеться гул в голові, та зрештою зрозумів, що той лунав зовсім не в його голові. Насправді ж, це були мухи. Він міг бачити, як вони, влітаючи й вилітаючи, снують у траві, і рояться довкола чогось, прихованого рухомою жовто-зеленою завісою, просто попереду.
Він засунув руки в траву і зробив проділ, щоб можна було подивитись.
Пес – схоже, колись це був золотистий ретривер – лежав на боці в багні. Під ширяючим настилом мух мелькало облізле коричнево-руде хутро. Його роздутий язик вивалився між ясен, а затуманені скляні кульки очей спотворено вибалушилися з голови. На ошийнику в глибині хутра блищала бірка, що починала ржавіти. Кел знову поглянув на язика. На ньому виднівся зеленувато-білий наліт. Кел і знати не хотів, від чого. Брудна шерсть пса мала схожість із зачовганим жовтим килимком, накинутим на купу кісток. В окремих місцях хутро – рідкі його жмути – розвівалися на теплому вітерцю.
Схаменися. Такою була його думка, але пролунала вона врівноваженим батьківським голосом. Відтворення цього голосу допомогло. Він втупився на запале собаче черево і побачив там пожвавлений рух. Кипіння нашпигованих туди личинок. Таких, як ті, що копошилися в недоїдених гамбургерах, залишених на пасажирському сидінні триклятого «Пріуса». Гамбургерах, які пролежали там бозна-скільки днів. Хтось залишив їх, пішов геть із машини і покинув їх там, і відтоді не повернувся, і більше ніколи…
Схаменися, Келвіне. Якщо не заради себе, то заради своєї сестри.
– Я зроблю це, – пообіцяв він батькові. – Я впораюся.
Він позбавив щиколотки і гомілки пут із жорстких пагонів, ледь відчуваючи маленькі порізи, спричинені травою. Він стояв.
– Беккі, де ти?
Жодного відгуку протягом тривалого часу – достатньо довго, щоб серце вибралося з грудей і підступило йому до горла. Тоді з неймовірної далечини:
– Сюди! Келе, що нам робити? Ми загубилися!
Він знову закрив ненадовго очі. Це слова малюка. Потім він подумав: Le kid, c’est moi[35]. Це було майже смішно.
– Ми продовжимо перегукуватися, – сказав він рухаючись туди, звідки пролунав її голос. – Ми продовжимо перегукуватися до того часу, доки знову будемо разом.
– Але я так хочу пити! – Її голос лунав зблизька наразі, але Кел у це вже не вірив. Ні, ні, ні.
– Я теж, – сказав він. – Але невдовзі ми виберемося звідсіль, Бек. Ми просто повинні не занепадати духом. – Той факт, що він уже занепав духом – трохи, лише трохи – належав до таких відомостей, про які він у жодному разі не розповів би власній сестрі. Зрештою, вона й досі, після всього, що трапилося, не назвала йому ім’я хлопчини, що її трахнув, і це ставило їх на один рівень. Секрет мала вона, тепер один буде й у нього.
– А як щодо малюка?
Ах, Боже, тепер її голос знову згасав. Він був такий наляканий, що правда вискочила з нього без жодних проблем, та ще й на увесь голос:
– На́хуй малюка, Беккі! Наразі діятимемо щодо нас!
. . .
Напрямки танули у високій траві, як, власне, і час: світ Далі́ в поєднанні з канзаським стерео. Вони переслідували голоси один одного, наче втомлені діти, надто уперті, щоб перервати гру в квача і піти пообідати. Іноді голос Беккі лунав зблизька, іноді здаля; проте він жодного разу її не бачив. Вряди-годи малюк кликав когось на допомогу, одного разу так близько, що Кел, розкинувши руки, стрибнув у траву, аби схопити його, перш ніж той знову втече, але малюка там не було. Лиш ворона з відірваними головою й одним крилом.
Тут не буває ранку чи ночі, подумав Кел, тільки вічний полудень. Але навіть коли ця ідея прийшла йому в голову, він помітив, що небесна блакить стає темнішою, а хлюпка земля долі під ним тьмяніє.