Коли Еффі нарешті скінчила промову, Піта забрав мене в своє купе, щоб показати малюнки. Не знаю, чого саме я очікувала. Мабуть, знову квітів, як на печиві, тільки збільшених. Але побачила я геть інше. Піта малював Ігри.
З деяких малюнків важко було щось зрозуміти, якщо ви не бачили цього на власні очі на арені. Вода крапає крізь тріщини в нашій печері. Висохлий ставок. Руки, власні Пітині руки, копають корінці. Були й малюнки, зрозумілі всім. Золотий Ріг достатку. Клівія впорядковує ножі в потаємних кишенях куртки. Білявий зеленоокий мутант, у якому легко було впізнати Глорію, гарчить і пробивається до нас. І я. Всюди я. Ховаюся високо на дереві. Перу сорочку в річці. Лежу непритомна в калюжі крові. І ще один малюнок — незнайомий: мабуть, такою я привиділася Піті в гарячці — з’являлася з туману, сріблясто-сірого, як мої очі.
— Ну, що думаєш? — спитав Піта.
— Мені бридко, — відповіла я. Майже фізично я відчувала запах крові, болота і неприродного подиху мутантів. — Останнім часом я тільки й намагаюся забути те, що відбувалося на арені, а ти навпаки оживлюєш спогади. І як ти все так чітко пам’ятаєш?
— Мені щоночі це сниться, — почула я відповідь.
Я знала, що він має на увазі. Нічні кошмари, часті мої гості й до Ігор, тепер, коли я засинала, мучили мене щоразу. Але старі кошмари, в яких мого батька розриває на шматки в копальні, сняться рідко. Їм на заміну прийшли марення про те, що було зі мною на арені. Марна спроба врятувати Руту. Піта стікає кров’ю. Роздуте тіло Глорії, що розпадається у мене в руках. Жахливий кінець Катона від зубів мутантів. Ось мої найчастіші відвідувачі.
— Мені також. А це допомагає? Оці малюнки?
— Не знаю. Думаю, тепер мені не так страшно засинати вночі — або я просто запевняю себе в цьому, — відповів Піта. — Але кошмари не минулися.
— Мабуть, і не минуться. Як у Геймітча.
Геймітч мені ніколи про це не казав, але я думаю, що саме тому він і не любить спати, коли темно.
— Мабуть. Але як на мене, краще я прокидатимусь із пензлем у руках, аніж із ножем, — відповів Піта. — То тобі справді бридко?
— Так. Але водночас малюнки надзвичайні. Чесно, — відповіла я.
І це була правда. Проте більше дивитися на них я не хотіла.
— А хочеш дізнатися про мій талант? Цинна добре над ним попрацював.
Піта засміявся.
— Може, згодом.
Потяг рушив — за вікном попливла земля.
— Дивись, ми вже майже в Окрузі 11. Ходімо поглянемо.
Ми попрямували до останнього вагона. Там були стільці й дивани, але найчудовіша річ — те, що в цьому вагоні задні вікна піднімаються аж під стелю — їдеш собі, дихаючи свіжим повітрям, роздивляєшся краєвиди. Величезні просторі поля. Де пасуться стада молочних корів. Цей округ такий не схожий на наш рідний лісистий дім!
Потяг почав пригальмовувати, і я подумала, що це чергова зупинка, аж тут перед нами виросла огорожа. Щонайменше десять метрів заввишки, а згори облямована величезними витками колючого дроту. Порівняно з цим парканом наш паркан в Окрузі 12 — просто дитяча забавка. Я швидко пробігла очима по нижній частині огорожі, захищеній величезними металевими плитами. Під такий не підкопаєшся і на полювання не втечеш. Потім я побачила вартові вежі, розташовані через рівні проміжки, — на кожній була озброєна охорона, яка зовсім не пасувала до безмежних диких лук навколо округу.
— Я трохи іншого очікував, — промовив Піта.
Рута мені розповідала, що в Окрузі 11 за дотриманням правил пильнують набагато суворіше, ніж у нас. Але я й уявити собі не могла, що все настільки суворо.
Далі почалися пшеничні поля — тягнулися скільки сягає око. Чоловіки, жінки і діти, вдягнені в солом’яні брилі, щоб сховатися від сонця, оберталися у наш бік, користуючись нагодою випростати спини, і спостерігали за потягом, який проїжджав повз. Удалині я розгледіла фруктові сади і подумала: невже це саме ті сади, де працювала Рута, збираючи фрукти з найтонших гілочок на верхівках дерев? Невеличкі скупчення хатинок (порівняно з ними будинки на Скибі просто висококласні) виринали то тут, то там, але всі вони були порожні. Коли починається збір урожаю, потрібна кожна пара рук.
Поля тяглися і тяглися. Я не могла повірити своїм очам — Округ 11 був просто величезний.
— Як думаєш, скільки люду тут мешкає? — спитав Піта.
Я похитала головою. В школі нам розповідали, що це великий округ — і все. Жодних конкретних відомостей про населення. Але діти, яких ми щороку бачимо по телевізору на Жнива, очевидячки, тільки невеличка кількість із тих, що насправді тут мешкають. Цікаво, як тут усе відбувається? Може, тут спочатку здійснюється попереднє жеребкування? Обирають трибутів заздалегідь і пересвідчуються, що вони присутні в натовпі на площі? І як Рута врешті-решт опинилась на сцені, де ніхто — хіба вітер — не міг зголоситися добровольцем замість неї?