Геймітч і досі був мертвий для світу. Оскільки нічого не спрацювало, я налила в таз крижаної води, вихлюпнула Геймітчу на голову і відскочила вбік. З його горла вихопився дикий тваринний рик. Геймітч підскочив, віджбурнув стілець футів на десять і вихопив ножа. Я й забула, що мій колишній ментор завжди спить із ножем у руках. Слід було спершу витягнути ніж із пальців Геймітча, але голова моя була забита іншим. Кілька секунд, доки не спам’ятався, він брудно лаявся й розмахував ножем. Потім витер обличчя рукавом сорочки і розвернувся до підвіконня, на якому сиділа я — на той раз, якщо доведеться швидко тікати.
— Що це ти робиш? — пробурмотів він.
— Ви попросили мене збудити вас за годину до того, як приїдуть телевізійники, — відповіла я.
— Що? — вирячився він.
— Ви так сказали, — наполягала я.
Схоже, він нарешті згадав.
— А чого я весь мокрий?
— Я не могла вас добудитися, — сказала я. — Слухайте, якщо вам потрібна нянька, покличте краще Піту.
— Навіщо мене кликати?
На сам звук Пітиного голосу в мене всередині аж похололо — від провини, журби та страху. І суму. Крім усього іншого, я сумую за ним. Але в мені бореться забагато почуттів, щоб туга взяла гору.
Піта попрямував до столу; в сонячних променях на його русявому волоссі блискотів сніг. Піта здавався дужим і здоровим, зовсім не схожим на того зголоднілого, хворого хлопця, яким був на арені; кульгавість майже не впадала в око. Він поклав на стіл буханець свіжоспеченого хліба і простягнув руку до Геймітча.
— Я, може, і просив збудити мене, але не так, щоб я підхопив пневмонію, — буркнув Геймітч і віддав Піті ножа. Зняв брудну сорочку — під нею виявилася така сама брудна майка — і витерся її сухою частиною.
Піта посміхнувся, змочив ніж у горілці, потім витер лезо краєчком футболки і почав скибочками краяти хліб. Піта підгодовує нас свіжою випічкою. Я полюю. Він пече. Геймітч п’є. Кожен із нас знаходить спосіб бути при ділі, тримати думки про часи нашого суперництва на Іграх при собі. Піта простягнув окраєць Геймітчу, й аж тоді вперше поглянув на мене і спитав:
— Хочеш скибку?
— Ні, я пообідала на Горні, — мовила я у відповідь. — Але все одно дякую.
Мій голос звучав холодно — як чужий. Таким він зробився відтоді, як камери припинили знімати наш із Пітою щасливий поворот додому і ми вернулися до справжнього життя.
— Немає за що, — промовив Піта сухо.
Геймітч жбурнув сорочку на купу сміття.
— Бр-р-р. Перед шоу вам двом слід підігріти свої стосунки.
І він, звісно, мав рацію. Глядачі чекатимуть на закоханих Ромео і Джульєтту, що перемогли в Голодних іграх. А не на парочку, яка насилу може поглянути одне одному в очі. Та я спромоглася вимовити тільки одне:
— Геймітчу, прийміть ванну.
А тоді вистрибнула у вікно і попрямувала через газон додому.
Сніг уже вщухав, і за мною тяглася стежка з відбитків. Біля вхідних дверей, перш ніж увійти, я зупинилась обтруситися. Мати прибирала день і ніч, щоб до приїзду телевізійників усе було ідеально, тож було б свинством затоптати блискучу підлогу. Не встигла я переступити поріг, як мама вже опинилась біля мене і притримала за руку, ніби зупиняючи.
— Не бійся, я зніму черевики просто тут, — промовила я, залишаючи взуття на килимку.
Мати дивно, якось хрипко розсміялась і взяла в мене з плеча торбину з покупками.
— Це ж лише сніг. Гарно погуляла?
— Погуляла?
Вона ж чудово знає, що я провела півночі в лісі... Й аж тут я угледіла чоловіка, який стояв позаду неї в кухонних дверях. Мені вистачило одного погляду на його бездоганний костюм та ідеальні риси обличчя, щоб зрозуміти, що він із Капітолія. Щось не так.
— Надворі мов ковзанка. Стає і справді слизько.
— Дехто приїхав перемовитися з тобою, — промовила мати. Її обличчя зблідло — я бачила, як вона силкується приховати жах.
— Я думала, всі будуть тут не раніше опівдня, — я вдала, що не усвідомлюю, в якому вона стані. — Цинна завітав раніше, щоб допомогти мені зібратися?
— Ні, Катніс, це... — почала була мати.
— Сюди, будь ласка, міс Евердін, — промовив чоловік. Він жестом припросив мене у бібліотеку. Дивно, коли тебе супроводжують у власному будинку, але я знала, що ліпше мені утриматись від коментарів.
Поки ми йшли, я через плече заспокійливо всміхнулась матері. «Либонь, додаткові вказівки щодо Туру». Мені надсилали чимало інформації про маршрут подорожі, а головне — якого протоколу слід дотримуватись у тому чи тому окрузі. Та коли ми підходили до дверей — дверей, яких я досі не бачила зачиненими, — в голові вихором закрутились думки. Хто там? Чого від мене хочуть? Чому мати така бліда?