Не знаю, що вона мала на увазі, але хто я така, врешті-решт, щоб ставити під сумнів її дії? Вона знає, що робить, моя мама. Я відчула страшенні докори сумління через свою вчорашню поведінку, через образливі слова, якими я її шпетила, коли Піта й Геймітч тягнули мене з кухні.
— Вибач мені. Що я накричала на тебе вчора.
— Я чула і гірше, — промовила вона. — Люди неадекватні, коли любим боляче.
Любим. Від цього слова в мене відібрало мову, ніби язик мій також укрили сніговою ковдрою. Певна річ, я люблю Гейла. Але який різновид любові мала на увазі мама? І що маю на увазі я, кажучи, що люблю Гейла? Не знаю. Вчора ввечері я, в мить емоційного зриву, поцілувала Гейла. Але я впевнена, що він цього не пам’ятає. Чи все ж таки пам’ятає? Сподіваюся, що ні. Якщо він усе ж таки це запам’ятав, тоді все ускладнюється, бо я не маю права думати про поцілунки, коли потрібно піднімати повстання. Я потрусила головою, щоб викинути з неї дурниці.
— Де Піта? — спитала я.
— Пішов додому, коли почув, що ти заворушилась. Не хотів залишати будинок без нагляду в таку завірюху, — відповіла мати.
— Він нормально дістався додому? — спитала я.
В завірюху можна загубитися в трьох соснах і блукати, доки не замерзнеш.
— Не хочеш зателефонувати йому і спитати сама? — мовила вона.
Я попрямувала в бібліотеку — кімнату, якої після зустрічі з президентом Снігоу я уникала, і набрала номер Піти. Він узяв трубку через кілька гудків.
— Привіт. Я просто хотіла переконатися, що ти дістався додому цілим і неушкодженим, — сказала я.
— Катніс, я мешкаю за три будинки від тебе, — відповів він.
— Я знаю, але така негода... я хвилювалася, — сказала я.
— Зі мною все гаразд. Дякую, що поцікавилася... — Піта надовго замовк. Нарешті спитав: — Як там Гейл?
— Нормально. Мати з Прим зробили йому снігову ковдру, — відповіла я.
— А як твоє обличчя? — промовив Піта.
— Мені також дістався шматочок снігової ковдри, — сказала я. — Ти бачився сьогодні з Геймітчем?
— Так, я заходив до нього. Він був п’яний як хлющ. Але я розпалив вогонь у коминку й залишив йому трохи хліба, — відповів він.
— Я хотіла з вами побалакати, з вами обома.
Я не насмілилася сказати більше по телефону, який, безсумнівно, прослуховувався.
— Либонь, нам доведеться дочекатися, поки погода трохи поліпшиться, — сказав Піта. — Нічого важливого доти все одно не станеться.
— Так, нічого важливого, — погодилась я.
Хуртовина вщухла тільки за два дні, залишивши по собі кучугури вище мого зросту. Ще день минув, поки прочистили дорогу від Поселення Переможців до площі. Весь цей час я допомагала матері доглядати Гейла, робила сніжні компреси на щоку, намагалася пригадати все, що тільки можна, про повстання в Окрузі 8 — на той раз, якщо нам це може знадобитись. Набряк на обличчі потихеньку спадав, залишилася тільки рана, яка страшенно свербіла, і синець під оком. Але тільки-но випала нагода, я зателефонувала Піті та спитала, чи не хоче він вийти зі мною в місто.
Ми збудили Геймітча й потягли за собою. Він, звісно ж, нарікав, але не так сильно, як зазвичай. Всі ми усвідомлювали, що нам давно пора обговорити те, що сталося, а в наших будинках у Поселенні Переможців робити це надто небезпечно. Ми мовчки простували дорогою і не починали розмови, поки селище не залишилося далеко позаду. Дорогою я гаяла час, роздивляючись височенні кучугури снігу обабіч вузенької стежечки. Вони були такі нестійкі, що мені раз у раз здавалося — зараз весь той сніг обсиплеться просто на нас.
Нарешті Геймітч заговорив.
— Отож, ми всі тікаємо у невідомість, еге ж? — спитав він мене.
— Ні, — відповіла я. — Більше ні.
— Що, твій план дав тріщину, дорогенька? — здивувався Геймітч. — Нові ідеї є?
— Я хочу підняти повстання, — відповіла я.
Гейміт лише засміявся. Він не просто глузував — це було ще гірше. Його сміх свідчив, що Геймітч мене всерйоз не сприймає.
— Добре. А тепер я хочу випити. Одначе розкажи-но мені, як ти збираєшся це зробити, — промовив він.
— Ну, а що пропонуєте ви? — огризнулась я на нього.
— Я пропоную вам готуватися до весілля, щоб усе минулося ідеально, — була відповідь. — Я вже подзвонив кому слід і без особливих пояснень переніс твою фотосесію.
— Та у вас же навіть телефону немає, — вигукнула я.
— Еффі розпорядилася полагодити, — відповів Геймітч. — Ти знаєш, що вона запропонувала мені бути за весільного батька? Я їй відповів, що чекаю не дочекаюся, коли вже це станеться.
— Геймітчу, — в моєму голосі звучали благальні нотки.
— Катніс, — він передражнив мою інтонацію. — В тебе нічого не вийде.
Ми замовкли, бо повз нас до Поселення Переможців ішов гурт людей із лопатами. Можливо, вони розгребуть оті височенні снігові кучугури. Коли вони відійшли достатньо далеко, щоб не чути нашої розмови, виявилося, що площа вже занадто близько. Ми зробили ще кілька кроків і синхронно завмерли.
Нічого особливого за час завірюхи не станеться. Так думали ми з Пітою. Але як же ми помилялися! Площа цілком змінилась. На даху Будинку правосуддя красувався величезний плакат із написом «ПАНЕМ». Миротворці в білосніжній уніформі марширували на вичищеній бруківці. На дахах — миротворці з автоматами. Але найбільше мене вразило нововведення — ганебний стовп, кілька колодок для шмагання й шибениця в центрі площі.
— А Тред тут швидко обжився, — зронив Геймітч.
За кілька вулиць від площі розгорялося яскраве полум’я. Ніхто з нас не наважився вимовити це вголос, але той дим міг струменіти тільки з Горна. Я подумала про Сальну Сей, про Ріпу, про всіх моїх друзів, які заробляють там на життя.
— Геймітчу, ви й досі гадаєте, що ніхто... — я не встигла закінчити речення.
— Ха! Вони мудріші. І ти була б мудрішою, якби пожила тут довше, — відповів він. — Я ліпше піду гляну, скільки спирту для розтирок зможуть зекономити аптекарі.
Він поплентався через площу, а я подивилась на Піту:
— Навіщо це йому?
І тут я все втямила.
— Не можна йому пити того спирту! Він загине або щонайменше осліпне. У мене є трохи горілки, я сховала вдома, — кинулась я до Піти.
— У мене теж. Можливо, Геймітч протримається, поки Ріпа не знайде способу повернутися в бізнес, — промовив Піта. — Мені слід провідати родину.
— А я маю побачитися з Гейзел. Я щось хвилююся. Думала, вона прибіжить до нас, тільки-но розчистять сніг. Але її і досі немає.
— Я піду з тобою. Зазирну в пекарню на зворотному шляху, — сказав він.
— Дякую.
Я раптом злякалася того, що можу побачити в домі Гейзел.
Вулиці були майже порожні, хоча це не так уже й незвичайно в такий час доби, коли дорослі в копальнях, а діти в школі. Але все не так, як завжди. Люди спостерігали за нами з дверних црорізів і крізь щілини у віконницях.
«Яке повстання! — думала я. — Ну що я за дурепа!» В нашому плані є одна очевидна прогалина, а ми з Гейлом були занадто засліплені, щоб її побачити. Повстання передбачає порушення законів, непокору владі. Ми з Гейлом порушували закони постійно, все наше життя. Займалися браконьєрством, торгували на чорному ринку, глузували в лісі з Капітолія. Але для більшості людей в Окрузі 12 навіть піти на Горно та що-небудь там купити — це вже занадто ризиковано. І я розраховую, що ці люди зберуться на площі з камінням і смолоскипами? Самого нашого з Пітою вигляду достатньо, щоб люди швиденько забирали дітей подалі від вікон і щільно запинали фіранки.
Гейзел була вдома — сиділа коло хворої Пізонії. Я впізнала висипку — це кір.
— Я не могла її залишити, — промовила Гейзел. — Я знаю, що Гейл у найкращих руках.
— Певна річ, — відповіла я. — Він почувається набагато краще. Мати каже, що вже за кілька тижнів він зможе повернутись на роботу в копальню.
— Шахти, може, доти і не відкриють, — сказала Гейзел. — Подейкують, їх зачинили на невизначений термін.
Вона знервовано поглянула на порожні ночви для прання.
— Вас також прикрили? — спитала я.