— Я захопив іще одне горнятко, — мовив він.
— Дякую, — відповіла я.
— І ще я додав у молоко трохи меду. Щоб було солодше. І спецій, — докинув він.
Здавалося, ніби він хотів іще щось сказати, але тільки злегка вклонився і вийшов із кімнати.
— Що це з ним? — спитала я.
— Думаю, йому нас шкода, — відповів Піта.
— Атож, — промовила я, наливаючи в горнятка молоко.
— Я серйозно. Не думаю, що мешканці Капітолія радіють — ми повертаємось на арену, — провадив Піта. — Ми, та й інші переможці. Вони люблять своїх героїв.
— Гадаю, вони геть забудуть про це, тільки-но проллється перша кров, — байдужо промовила я.
Що мене цієї миті непокоїло найменше, то це те, як Червона чверть засмутить мешканців Капітолія.
— Отже, ти вирішив іще раз передивитися записи?
— Не зовсім. Просто нагадую собі стратегію трибутів у бійках, — пояснив Піта.
— Хто наступний? — спитала я.
— Вибирай, — відповів Піта, простягаючи мені коробку з касетами.
На кожній касеті був зазначений рік та ім’я переможця. Я покопирсалась — і раптом відшукала касету, яку ми не дивились. На ній було написано — п’ятдесяті Ігри. Отже, це друга Червона чверть. А ім’я переможця — Геймітч Абернаті.
— Ми ще не бачили цієї касети, — зауважила я.
Піта хитнув головою.
— Ні, не бачили. Я знав, що Геймітч проти. Ми ж так само не хотіли вдруге переживати наші Ігри. А відтоді як ми знову в команді, я не думав, що та касета має значення.
— А тут є переможець, який виграв двадцять п’яті Ігри? — спитала я.
— Не думаю. Хай хто б це був, він, мабуть, уже давно помер, адже Еффі надіслала нам лише касети з тими переможцями, які можуть опинитися на арені.
Піта зважив касету Геймітча в руці.
— А що? Гадаєш, нам варто переглянути?
— Це єдина Червона чверть, запис якої ми маємо. Може, ми побачимо щось важливе, зрозуміємо, як усе відбувається, — сказала я.
Але почувалась я при цьому дуже дивно — ніби ми втручаємось у щось дуже особисте. Навіть не знаю чому, адже все відбувалося публічно. Але почувалась я саме так. Правда, мушу зізнатися, ще мені було надзвичайно цікаво.
— Ми можемо не казати Геймітчу, що ми переглядали його Ігри.
— Гаразд, — погодився Піта.
Він поставив касету, а я взяла молоко з медом і спеціями, яке і справді було дуже-дуже смачним, умостилась поряд із Пітою на дивані й цілком занурилась у п’ятдесяті Голодні ігри. Після гімну показали, як президент Снігоу розриває конверт, призначений для другої Червоної чверті. Президент на вигляд був значно молодший, але такий самий бридкий. Із аркуша паперу він почав читати таким самим грізним голосом, як і під час оголошення нашої Червоної чверті, інформуючи Панем, що на честь Червоної чверті участь в Іграх візьме подвійна кількість трибутів. Потім зразу показали Жнива, коментатори одне по одному називали імена трибутів.
Коли нарешті дійшла черга до Округу 12, мене вже цілком приголомшила сама тільки кількість дітей, які прямують на вірну смерть. Якась жінка, не Еффі, назвала імена трибутів Округу 12, але вже тоді вона використала знайому фразу «Спочатку дами!». Вона виголосила ім’я дівчинки, і судячи з зовнішності, та була родом зі Скиби, а потім я почула ім’я: «Мейсилі Доннер».
— О! — вигукнула я. — Це подруга моєї матері.
Камери знайшли у натовпі дівчинку, вона чіплялася за двох інших дівчат. Всі були біляві й очевидно доньки торгівців.
— Думаю, то твоя мати обіймає її, — тихо промовив Піта.
І він мав рацію. Коли Мейсилі Доннер розірвала обійми і хоробро попрямувала до сцени, я на мить угледіла матір у моєму віці — розповіді про її красу не були перебільшеними. Поряд плакала, тримаючи її за руку, інша дівчина — викапана Мейсилі. І ще дуже схожа на когось знайомого.
— Мадж, — видихнула я.
— Це її матір. Вони з Мейсилі були близнючками чи щось таке, — сказав Піта. — Це мені батько колись розповів.
Я подумала про матір Мадж. Дружину мера Андерсі. Яка півжиття провела в ліжку, знерухомлена страшним болем, ховаючись од світу. Подумала про те, що я ніколи не знала про зв’язок, який об’єднував її з моєю матір’ю. Про Мадж, яка в страшну негоду принесла для Гейла знеболювальне. Про мою брошку з переспівницею і про те, що вона набула зовсім іншого значення тепер, коли я дізналася, що її попередньою власницею була тітка Мадж, Мейсилі Доннер, трибут, убитий на арені.
Ім’я Геймітча назвали останнім. Побачивши його, я була шокована більше, ніж побачивши власну матір. Молодий. Дужий. Важко це визнавати, але він був справжнім красенем. Волосся темне й кучеряве, сірі очі мешканця Скиби — блискучі й уже тоді небезпечні.
— Ох! Піто, ти ж не думаєш, що це він убив Мейсилі? — видихнула я. Не знаю чому, але на саму думку про це мені стало зле.
— Там було сорок вісім гравців. Не думаю, що це ймовірно, — відповів Піта.
Рушили колісниці, в них сиділи діти, вдягнені в жахливі шахтарські роби; потім показали інтерв’ю. На кожного трибута відводилося зовсім трохи часу. Та оскільки Геймітч став переможцем, його розмову з Цезарем Флікерменом показали повністю. Цезар зовсім не змінився — він був одягнений у свій звичний темно-синій мерехтливий костюм. Тільки довге волосся, повіки й губи були темно-зелені.
«Отже, Геймітчу, що скажеш — цьогоріч на Іграх на сто відсотків більше суперників, ніж зазвичай», — спитав Цезар.
Геймітч знизав плечима.
«Не думаю, що відмінність суттєва. Вони все одно на сто відсотків такі ж тупі, як і завжди, тож моя перевага буде приблизно такою ж самою».
Публіка вибухнула сміхом, а Геймітч подарував їм напівусмішку. Саркастичну. Зухвалу. Байдужу.
— Не так уже він і збрехав, еге ж? — промовила я.
Нарешті — перший ранок Ігор. Ми бачили все очима дівчини-трибута, яка піднімалась на арену зі Стартового комплексу. Я від подиву розтулила рота. Видно було, що трибути також не вірять своїм очам. Навіть Геймітч ледь-ледь звів брови від задоволення, але майже одразу знову насупився.
Від краєвиду перехоплювало подих. Посередині зеленої галявини височів золотий Ріг достатку, а навколо нього росли розкішні квіти. Небо було лазурове, з білими пухнастими хмаринками. Над головою літали яскраві пташки. З того, як трибути дихали на повні груди, можна було припустити, що аромат навколо фантастичний. Зйомки з повітря продемонстрували, що галявина тягнеться на кілька миль. З одного боку, десь дуже далеко, проглядався ліс, а з другого — засніжені верхівки гір.
Краса дезорієнтувала багатьох гравців, бо коли залунав гонг, дехто з них ніби прокинувся від сну. Але не Геймітч. Він миттю опинився біля Рогу достатку, озброївся та схопив наплічник із припасами. Деякі ще зі свого люка не зійшли, а Геймітч уже прямував до лісу.
Першого ж дня у різанині біля Рогу достатку загинуло вісімнадцять трибутів. Інші почали вмирати один по одному, і стало очевидно, що майже все в цьому чудовому місці: соковиті фрукти, які звисали з кущів, кришталево-чиста вода в струмках, навіть аромат квітів, якщо його вдихнути, — є смертельно отруйним. Безпечно споживати ж можна було тільки дощівку та харчі з Рогу достатку. А ще ж не забувайте про зграю з десятьох добре екіпірованих трибутів-кар’єристів, які прочісували гірську місцевість у пошуках жертв.
У лісі на Геймітча чекали свої проблеми: золотисті пухнасті білки виявились м’ясоїдними і нападали цілими зграями, а укуси метеликів були страшенно болючі, якщо не смертельні. Але він наполегливо просувався вперед, тримаючись так, щоб гори були чітко за спиною.
Як на дівчинку, що залишила Ріг достатку лише з маленьким рюкзаком, Мейсилі Доннер виявилась дуже винахідливою. В рюкзаку знайшлася глибока тарілка, трохи сушеної яловичини і духова трубка з двома дюжинам дротиків. Зважаючи на доступну навколо отруту, Мейсилі перетворила свою трубку на справді смертоносну зброю. Вона вмочала дротики в отруту і плювалася ними у своїх супротивників.