Відчитавши наказ, Єрофєєв відчитував готовий вже «протокол» про визначення «атвєтчіков» — відповідальних, вигукуючи їх прізвища. У відповідь з юрби чулися благання визначених, плач жінок і дітей.
Одна копія протоколу залишалася у сільраді — друга клалася до течки Єрофєєва. Із неї я потім непомітно переписував усі прізвища до своєї записної книжки. «По дорозі» знайомився із змістом папірців, що були у течці. Для «начальника»…
Коли ми у якомусь селі ночували — Єрофєєв любив «на сон грядучий» покоштувати, чи добрий у цьому селі самогон гонять. Спали ми звичайно на одному ліжку і як спати ще не хотілося — то розмовляли. Щоб заімпонувати новому приятелеві — чекістові — я «сочиняв» різні фантастичні пляни і методи боротьби з «контрреволюцією». Вони йому майже всі дуже подобалися.
— Знаєш, Горський, ти будеш добрим чекістом! Можеш зробити кар'єру — клянусь честю! Покидай свої школи… У мене в губвідділі ҐПУ — начальство — самі мої приятелі. Я через якийсь час переведуся до губвідділу. Хочеш — улаштую тебе раз-два. Проведемо тебе у партію. Ти мені подобаєшся — слово чести.
Кажу йому, що покинути тепер, серед шкільного року не можна. А там, колись, як він буде вже у Винниці в Губвідділі — приїду до нього — поговоримо…
В хвилину щирості Єрофєєв оповів мені під великим секретом, що в скорому часі, по нашому повіту має виїхати «оперативна трійка» ҐПУ. Тепер же порядки не ті, що були у 1919 чи 1921 році, коли кожна найменша Чека — мала право розстрілювати без суду кого захоче. Тепер повітове ҐПУ у політичних справах лише переводить арешти і початкове слідство. А тоді відсилає в'язня із справою до Губвідділу ҐПУ. Там знову слідство і передають справу прокуророві. Той — не залежному від ҐПУ губернському судові. А той передає ще справу свому слідчому. Словом — довга історія, та ще доказів вини треба, щоб засудити. А по селах ще багато є політичне неблагонадійного елементу. Отож ҐПУ дістало дозвіл вислати по повітах спеціяльні загони з трьома чекістами — «суддями» на чолі кожного, які иа місцях, без псування паперу на слідство, — просто вистріляють усіх «підозрілих».
«Похваливши» перед Єрофєєвом «такий мудрий» замір ҐПУ, я подумав собі, що мені треба скоріше побачитися з «начальником».
«Відповідальні» у цьому селі вже були визначені, самогон, за моєю «протекцією» — бо Єрофєєва боялися, — був принесений і ми сіли вечеряти. В цей час господиня викликала мене до кухні й сказала, що хтось хоче зо мною бачитися. Чекає у сінях. У темних сінях застаю знайомого вже давніше місцевого селянина, свідомого українця, син якого пішов з українською армією за кордон. Цього селянина Єрофєєв завів у число «відповідальних». Коли він складав список — я цього не завважив, щоб під якоюсь причиною уговорити його не заносити до списку й уже думав над тим — як справу поправити. Дядько був сильно схвильований.
— Рятуйте якось, товариш інспектор. Та ж у випадку чого — мене першого розстріляють…
— Заспокійтесь. Щось зробимо.
— Може, той… — зашепотів дядько — я приніс… ось тут… батьківські ще… сто рублів золота… Може б якось товаришу упопномоченому…
Я хвилину думав. Чим я ризикую?! З підлитим Єрофєєвом — це завжди можна обернути в жарт.
— Давайте сюди п'ятдесят рублів і зачекайте.
Товариш уполномочений заїдав якраз синьою цибулиною шклянку самогону. Підходжу до нього й показую на долоні п'ять золотих десяток.
— Єрофєєв! Ти такі «ґудзики» любиш?
— Диви! Де ти їх узяв?
Пересипаю червінці на його долоню.
— Де не взяв! А хочеш їх сховати до кишені?
Єрофєєв дивиться на мене запитливо.
Виймаю з теки сьогоднішній протокол і відшукавши потрібне мені прізвище — перечеркую його червоним олівцем.
Єрофеєв хвилину поглядає то на мене, то на протокол і заливається голосним реготом.
— Так це той дурень дав, щоб його виключити? Ха-ха-ха-ха! Потім ховає до кишені золото й, взявши від мене олівець, старанно замазує прізвище.
— Слухай, Єрофєєв! Але як ти думаєш — яку б ми причину його звільнення видумали, щоб останні одинадцять не «запротестували».
— Тмм… Кажеш — останні одинадцять?… А як ти думаєш — чи в тих — останніх — теж такі «ґудзички» є?
— Думаю, пю мають, а хто не має — то позичить, продасть усе, з-під землі дістане…
— Той певно чекає? Так ти скажи йому от що… Нехай він збере в усіх по п'ять таких «ґудзиків» і принесе мені завтра. Ми тоді складемо акт, що село благонадійне й визначати тут «відповідальних» — немає зовсім потреби. Це моє право. Та скажи — щоб ніхто із них навіть жінці не казав, бо як довідається ҐПУ — то лише за те, що вони золото мали й державі не здали — розстріляють їх без жеребків.