— Товариш Роза! Може б ви посунулися трішки від стіни і примістили коло себе цього товариша… Та позичте, поки йому принесуть, крайочок матераца і ковдри… Бідолаха закостенів у «першому нумері»…
Роза глянула-на мене співчутливо.
— Перший нумер… Щоб він вам завалився разом із вашим Зільберманом! Я у ньому за два дні може із десять кілограмів ваги стратила…
Потім, струснувши цілими прічами, відсунулася від стіни і загнула край ковдри.
— Роздягайтеся та лізьте грітися. Я вже знаю, як то після «першого нумеру»…
Моїм «сусідом», як виявилося, була Роза Фінкель — дочка колись дуже багатого жида-фабриканта. Була це «знаменитість» повітового міста, про яку я дещо чув раніше. Славилася тим, що чотири роки назад, коли мала ще тільки чотирнадцять літ, — важила вже дев'яносто кілограмів. Три роки тому, при відвороті польської армії — утекла із ґімназії з якимсь майором закордон. Тепер була арештована за поворотний перехід границі.
Загрівшися та наслухавшись оповідань Рози про життя закордоном — іду до мужеської камери, де лунали пісні й регіт. В'язні розважалися: «різали дуба», «будували паровоз», «розмовляли по телефону» і т. д. Жертвами тих злосливих забав були «новачки», що не знали ще всіх арештантських «премудрощів».
Майже половина в'язнів — перебіжчики галичани. Підсідаю до елєґантсько одягненого молодця. У розмові довідуюся, що це бухгалтер Брояхівський із Дрогобича. Мав прекрасну посаду у нафтовій фірмі та покинув її і перебіг на «радянську» шукати щастя і сяави. Кажу йому, що більшої дурниці він стрелити не міг… Брояківський не погоджується.
— Але — що?!.. Прецінь я розумію, що мусять перевірити, чи я не ворог часом… Але я, пане товаришу, є прихильником соціялізму. А до того я приніс листа до Порайка від його шкільного товариша, який мене поручає…
— Добре — добре… Як я чую із розмов, так оті два студенти перебігли; бо хочуть замість польського війська — піти до «української» школи червоних старшин… Оті голодранці — шукають тут заробітку і кавалка хліба… Чого ви шукаєте?
— Пане товаришу! Я працював у французькій фірмі — мав двіста долярів місячно… Можна жити — правда? Але ж я там не мав жадної перспективи! Я скінчив університет, знаю мови… Та що з того, коли для мене там замкнуті дороги до якоїсь ширшої праці через те, що я українець. А я хочу прикласти свої знання для праці на добро свого народу! Я ж можу провадити якусь поважну громадянську, політичну роботу… А чи ж мені поляки дозволять?! Тут, у своїй державі — зовсім що іншого! Тут, прошу вас, я — українець — можу авансувати навіть на міністра або народнього комісаря…
Я дружньо плеснув «кандидата у міністри» по плечі.
— Дурний тебе, брате, піп хрестив…[4]
Тюремний підвідділ Подільського губвідділу ҐПУ, окрім двох жіночих, мав вісім камер, що були «зроблені» із звичайних кімнат приватнього будинку. Містилося в них коло 400 підслідчих в'язнів. У «моїй» невеличкій камері було сорок чоловік. Були тут представники усіх «кляс»: священики, учителі, службовці, селяни, та навіть два «пролетарі» із Винницької електровні. Вікно ізнадвору було закрите дерев'яним щитом і температура у камері була така, що, здається, якби був там пісок — можна би пекти яйці — як у Сахарі.
Справу мою передали слідчому Якову (тобто — Янкелеві) Зільберману — рідному братові Менделя Зільбермана. Арештанти, що перебували вже у «тюрподі» по кілька місяців — ґратулювали мені… Оповідали, що Зільберманові доручають тільки неповажні справи, тай взагалі його у ҐПУ держать лише через те, що його «шваґер» — є членом ради народніх комісарів України. Дурнішого слідчого я справді у ҐПУ не зустрічав, ні до того — ні після того. Зовнішний вигляд: — низьке прищувате чоло, круглі баранячі очі, круглий ніс, що наперекір усім вимогам раси — задирався догори. Коли він покривленими на всі боки літерами писав протокол допиту — то прикушував вивалений на нижню губу язик і безперервно шморгав носом, підтягаючи назад те, що непрошено із нього вилазило. Коли говорив — «харкав» немилосердно. Перша наша розмова виглядала так:
— Товариш Горський! Попереджую вас, що я вже все знаю. Я хочу, щоб ви признались самі тільки для того, щоб вас лекше покарали…
— Ну добре-добре… Але я нічого не знаю!
— А я вам кажу — що я все знаю!
— А я повторюю, що не знаю нічогісінько.
Товариш Зільберман витягнув із кишені бельґійський бравнінґ і витягнувши руку через стіл замахав ним перед моїм носом.
— Признавайтеся, бо я вас зараз застрелю!
4
Пан Брояківський, як мені відомо, утік у 1925 році назад до Галичини і задовольнився скромною кооперативною працею. Як попаде йому до рук ця книжка — прошу не сердитися… Нема за що…