Після того ми зустрічалися, ходили на прогульки, часом говорили, часом мовчали, я ніколи не поцілував її, але, направду, і так був щасливий коло неї. Одного разу вона запитала мене — які я маю пляни на життя? Я потиснув плечима. Життя гарне несподіванками. Чи варто будувати пляни, які ніколи не здійснюються?! Вона теж потиснула плечима.
— Не розумію, як чоловік може жити без пляну на майбутнє…
У отця-пароха була донечка — одна Любця… Вона лічила п'ять весен, але була така мудра, якби мала їх десять. Ми з нею були великими приятелями. Сідали в куточку на отамані і оповідали одне одному казочки. Вона ті, що їй читала з книжечок мамця, а я ті, що колись оповідала мені стара няня. Найбільшою «сатисфакцією» було для неї, коли я починав оповідати казку, яку вона вже чула. Тоді вона говорила зо мною таким тоном, якби п'ять літ мав я, а не вона. Коли я приходив — вона вилазила до мене на коліна і питала скільки та яких я приніс цукорків. Я виймав цукорки і витирав їй хусточкою під носиком. Тоді вона мене цілувала. За маленький цукорок — один раз, за більший — два, за чеколядку — три рази. Часом, під настрій — цілувала «ґратісово», але рахунку тоді вже не велося.
Одного дня, коли я вже постановив лягати під хірургічний ніж, бо відтягувати операцію — вже «не випадало» — одержав поручений лист. Декілька слів накиданих знайомим характером письма: «Приїжджай, якнайскорше. Поїдеш на Україну».
Коли прощалися із Славцею — вона була сумна.
— Я не можу тебе стримувати… Але пиши до мене при кожній змозі. Я буду неспокійна…
Мені хотілося на прощання притиснути її до грудей, притиснути свої уста до її уст, та… обійшлося без «сентиментів».
У ваґоні думав про неї. З кожним відстуканим колесами кілометром — вона ставала для мене ближчою і дорожчою. Коли нас розділили сотні кілометрів, я гостро відчув, як заповнена нею вся моя душа. Думка про те, що я її більше не побачу, була б такою несамовитою, що навіть не приходила мені в голову.
Травень 1922 року… В одній із кімнат невеликого будинку на краю Києва зібралося нас чотирнадцять. Вікна були щільно позавішувані простиралами і різними приналежностями жіночого туалету. Сиділи всі — де і як кому подобалося. Господиня хати — дівчина з «задьористими» чорними очима і комсомольською зіркою на блюзці — сиділа на купі книжок коло ліжка. Її товаришка — студентка музичного інституту — сиділа на підлозі поклавши голову на її коліна. На ліжку сидів той, до кого зверталися очі нас всіх. Дивлючись на нього, важко було відгадати: чи він мав за плечима сорок пережитих років, чи — шістдесят. Чуприну мав сиву до останньої волосини. На чолі й обличчі мав зморшки, які, здавалося, були глибоко вирізані різцем на попелясто-жовтій пергаментовій шкірі. Був неможливо худий. Мав тонкі шляхетні риси і повні юнацького блиску живі очі. Його голос, рухи — були пориваюче молодими. Обличчя його говорило, що він на своїм віку багато дечого бачив і пережив. Перед ним не можна було критися з думками й настроями. В ньому було щось, що приваблювало і примушувало коритися його волі. Я його знав під трьома прізвищами, та ні одно із них не було правдивим. Для нас його незмінне правдиве прізвище бреніло: «начальник». Два місяці тому назад, большевицький губсуд в Одесі засудив його на кару смерти за організацію підпільних осередків української боротьби з червоиомосковськими окупантами. Шість тижнів тому— верховний суд вирок затвердив, і ввечері ҐПУ — забрало його із тюрми на розстріл до свого льоху. Одеські чекісти мали такий «звичай»: смертникові зв'язували руки і ноги, клали його на дно авта і поклавши на нього ноги вигідно розсідалися самі на сидінні, їхали весело розмовляючи, попахкуючи папіросами, якби проїжджалися от так собі… для приємности.
Те, що «начальник» не сидів між катами, а лежав на дні — облегшило роботу його вірним товаришам. Коли авто на повороті однієї з глухіших вулиць зменшило хід — десять куль із «Мавзера» в мотор — спинило його. Одночасно тридцять куль ще із трьох автоматів — подіравили шофера і трьох чекістів. Підготовлений зараня візник щасливо завіз до своїх людей в німецькій колонії і сьогодні «начальник» говорив з нами.
«…Червона Москва налагоджує з сусідними державами мирні відносини і по-приятельськи підготовляє у них большевицькі революції… На чому скінчиться ця гра — передбачувати сьогодні важко. Наша збройна боротьба наразі вже скінчилася. Наша армія, півроку тому назад, дала свій останній бій під Базаром і як збройна сила перестала фактично існувати. Історичний мент, коли ми мали широку нагоду стати державою — ми ганебно проґавили. Внутрішні повстання ворог закінчує вже ліквідувати. Тай без цього час припинити вже це безглуздя. В повстаннях в різний час і в різних місцях загинуло стільки людей, що коли б два роки тому назад ми мали їх всіх в армії — то сьогодні ми панували би над Москвою.