У час, коли я попав до тюрми — саме переводилася ліквідація. Пастух Яків конав вже у тюремній лікарні смертельно побитий чекістами. Подібна участь постигла і старого священика, який відправив перше богослуження коло калинівського хреста.
Місяці збігали. Прокуратура і суд були так завалені справами, що тягнули розгляди по рокові і більше. Мої сподівання, що прокурор просто припинить справу — не збулися. Передав до суду. Слідчий губсуду — надзвичайно інтеліґентний жидок Радов, що дістав підготовку до свого фаху у Московській Музичній Консерваторії, закінчив слідство і дав мені переглянути справу. При цій нагоді з приємністю стверджую, що мого минулого не перевіряли. Всі інстанції задовольнилися фальшивими документами. Згодом таваріщ Радов написав акт обвинувачення, що змістом скидався на літературний твір для конкурсу. Найменше у ньому було того — чого я боявся. Справа знову пішла до прокурора і там застрягла.
«Сонечко» помінялася за згодою лікарів посадою із сестрою, що працювала в тюремній лікарні. Через неї я мав зв'язок з волею. Мене завідомили, що коли б я був засуджений до розстрілу — то «Коля» із трьома хлопцями відіб'є мене коло виходу із губсуду. Упляновано все було добре. Автом, яким я мав би їхати до тюрми — поїдемо до стрижавського лісу.
У кінці листопада відвідав мене у тюрмі Єрофєєв. Сказав, що перевівся вже до Вінниці. Інтервенювати за мене в прокурора йому не випадає, бо справа «контрреволюційна». Але… цілий грудень місяць — контрреволюційні справи в губсуді буде розглядати його приятель Майоров, що часово заступить іншого предсідника. Він оповідав йому про мене і запевнив, що справу мені «причепив» безпідставно Міхаіл Зільберман із-за особистих порахунків. Ну а… Майоров — бувший чекіст — що вилетів із ҐПУ завдяки доносові Зільбермана, що Майоров торгує заграничною кокаїною. Словом… якщо моя справа буде розглядатися у грудні — то я вже маю у кишені виправдовуючий вирок…
Другого дня я об'явив голодівку з домаганням, щоб справа була призначена до розгляду. На п'ятий день дістаю завідомлення, що прокурор пересилає справу до суду. На восьмий день прийшов папірець, що справа розглядатиметься 16 грудня. Вісім днів, замкнутий наглухо у одиночці секретного корпусу — я живився… (прошу не усміхатися…) мріями про Славцю… В них я забувався від голоду й спраги.
Коли мене виснаженого після припинення голодівки забирали до лікарні — несподівано зустрівся на коридорі секретного корпусу з Брояківським, що вертався разом з партією галичан-перебіжчиків із прогульки. Та не був це вже елєґант — бухгалтер із Дрогобича. Зарослий, брудний, в старенькому обшарпаному одягу совітського виробу, замотані в онучі ноги були в старих ґальошах. Колір обличчя мав не кращий, як я після голодівки. Побачивши мене утішився.
— И-о-й! Пане Горський, ви ще сидите?
— Я то я… Але ви що тут робите дев'ятий місяць?!
— Най то все шляк трафить! Ті батяри кажуть, що я шпигун буржуйський… Пішла справа до прокурора… Дивіться, як я виглядаю… усе за хліб попромінював… Та ж то хлоп здохнути може на такому вікті…
16 грудня, я, подякувавши Судові за «справедливий» вирок, ішов під руку із «Сонечком» до неї на квартиру. По другій стороні ішов помахуючи палочкою «Коля», що приїхав до Вінниці на два дні, і задоволено усміхався до мене іздалека.
«Латинський» новий рік ми зустрічали в прикордонному містечку. «Начальник», я і три «боєвики»: № 3, № 7 та № 11. Новорічну вечерю зробили ми собі, як тільки стемніло. Після півночі — мали вирушити назад за кордон. Ми випили тільки пляшку білого і пляшку старого червоного вина. Може через те, що я ще не окріпнув якслід після тюрми і голодівки, ця дитяча порція — вдарила мені в голову. А разом з цим, цвяхом засіла у ній думка про те, що під цю хвилину, мене від Славці не відділюють кордони… Сісти у потяг і завтра коло неї… Та… Завтра треба бути у Вінниці. Так як забагнеться часом чогось дитині — захотілося мені відразу ж, з місця написати до неї листа. Перепросивши товаришів — похапцем пишу його.
«Знудьгувався… Скоро ж два роки, як не маю від тебе ніякої звістки… Писав декілька разів… Останнього листа — передавав із тюрми. На наше Різдво — постараюся приїхати…». Хотів уже скінчити, та… згадав, як мені хотілося поцілувати її на прощання і… убгав до листа ще «міліон» поцілунків і різних «сентиментів». Дописав, щоб не сердилася за те, що понаписував дурниць бо… пишу трошки п'яний. Тобто до тих «дурниць» — дописав ще одну.