— Я боюсь, товариш Ґаліцкій, що із цього нічого не вийде. Я не маю ніяких зв'язків із контрреволюціонерами. Що я за роботу зможу вам дати! Ви мене якийсь час потримаєте і викинете.
— Зв'язки я вам сам дам. Від вас буде залежати тільки відповідно розпрацювати те, що вам буде доручено. Але… я бачу, що ви не маєте охоти… Скажу вам просто. Коли я вже постановив собі притягнути вас до роботи — нема над чим дискутувати. Вас суд виправдав… Але вас підозрівали у контрреволюції… В таких випадках, ми маєм право, адміністративним порядком, без всяких судів, — запакувати так рочків на п'ять на Соловки… Я не хочу цим сказати, що коли б ви не згодилися — ми з вами це зробимо. Відмовлятися ви не маєте причини…
— Та відмовлятися я й не збираюся. Ще рік тому — я казав товаришеві Єрофєєву, що маю охоту працювати в ҐПУ… Правда, я мав на увазі зовнішнє…
— Уніформа — від вас не утече. Я хочу притягнути вас до роботи — де ви зможете дати найбільше користи, а саме — до боротьби з українською контрреволюцією.
— Але я мав замір поїхати на тиждень на місце колишньої своєї праці. Залагодити деякі особисті справи…
— Але ж прошу! Це — не горить. Через тиждень, два, — зайдете до мене і тоді все оформимо.
Я сидів з «начальником» і оповідав йому про свою розмову з Ґаліцкім. Вислухавши — «начальник» заперечуюче крутнув головою.
— На цю роботу я тебе не пошлю. Залишишся за кордоном і більше туди не поїдеш.
Очевидно, «начальник» упіймав на моїм обличчі нотку радости, бо й сам посміхнувся.
— Ти дуже її любиш?
— Начальнику! Я не маю права так казати… — Я люблю її так, як Україну…
«Начальник» чомусь зітхнув і на хвилину задумався.
— Не можна, друже, так любити. Це рідко добре кінчається… Ти коли хотів би їхати?
— Хоч би й завтра.
— Ну добре… Я завтра поїду залагоджу тобі справу з документами. Та здіймемо мірку — привезу тобі «европейський» одяг, бо таким «азіятом» — тобі і до поїзду не можна сідати. Увечері собі поїдеш. Що ти умієш робити?
— Умію стріляти, кидати ґранати, щоб розривалися у леті, незле їжджу на коні, шаблею орудую.
«Начальник посміхнувся.
— Це, друже, фах у мирні часи зовсім не поплатний. А поза тим?
— Поза тим… Читати. — Писати…
— Мусиш або вчитися, або за якийсь, як кажуть, «інтерес» братися… Ти маєш право до частини фельд'єґрської течки…
«Начальник», відсунув шуфляду і відлічив тридять папірців по сто долярів.
— Візьми. На початок тобі вистарчить.
Я сидів на знайомій отамані і розмовляв з мамою маленької Любці. Власне, говорила вона:…Це таке звичайне і просте… Я поїхав… Час робив своє діло. Приїхав інший… Був кучерявий і гарно співав… Славця закохалася… Тепер вчаться обоє на університеті у Кракові. Цяна Любця прислухалася до нашої розмови, розкладаючи на стільчику забавки.
Розірвав листа, що його залишила для мене Славця, коли приїжджала додому на Різдво.
«Пане поручнику! Або ви не одержали мого листа, якого я послала вам у відповідь на ваш лист з України, або не захотіли його дуже виразного змісту зрозуміти. Я ніколи вас не любила. Чуття, яке було у мене до вас, — не була любов. То був лише — жаль…»
Кров ударила мені в лице. «Жаль…». Прокляте слово! Я так ненавиджу його! Чому Славця не знайшла якогось гіршого, образливішого слова — тільки це?!..
«…Ваш «п'яний» лист — вбив в мені всяку пошану до вас і я вичеркую вас із числа своїх знайомих.
Ярослава Н.
П. С. Що до вашої обіцянки на Різдво — то може у вас на Україні так прийнято. У нас в Галичині без запрошення до чужої хати не приїжджають».
Поклав лист і відкинувшись з замкненими очима на плечко отамани — задумався. Навіть не задумався. Шматки думок, що літають не чіпляючись один одного — не можна назвати задумою. Щось заворушилося коло моїх ніг. Цяна Любця вилізла на коліна і припала до моїх грудей.
— Знаєш що, вуйцю Юрцю… Ти не журися за Славцею… Знаєш що… Ти купиш мені метр чеколяди, а я, як виросту, — то я за тебе заміж піду…
Пригорнув її до себе. Той теплий віддих дитини на моїм обличчі — був такий… цілющий.
Любця клалася спати і молилася Богу.
— Боженьку! Пошли здоровля таткові, мамці і щастя Україні…
Україна… Чому це слово таке болюче!.. Чому воно ще більш болюче вимовлене дитячими устами!.. Воно вдарило мені в груди і потягло, образ за образом: знущання, зради, зневаги, що їх переживає народ мій. Кров з тих образів заляпала в моїм мозку пекучі слова листа. Коли крики болю із тих образів змішалися з моїм болем — на душі стало камінно-легко.