Та згадане мною — це лише одна сторона медалі. У квітні 1924 року, права ҐПУ, обрізані 1922 року — були знову поширені. Справи української «контрреволюції» були вийняті з-під компетенції губсудів та їх слідчих і передані цілком ҐПУ. Воно само вже переводило в них слідство, само й судило у надзвичайних сесіях. Тюрми і арешти при ПГУ — були переповнені людьми, що бодай колись мали зв'язок з боротьбою за незалежну Україну. Майже щовечора відбувалися крадькома розстріли засуджених. ҐПУ через своїх аґентів пильно стежило за кождим українцем на державній чи кооперативній посаді.
Не належить до великої приємности, коли тобі, під час «дружньої» розмови — скрутять назад руки, оглянуть кишені й освідчать, що ти вже арештований. «Приємність» подвоюється, коли, зачувши запах смерти — мусиш удавати, що дивишся на те, що сталося, як на помилку або жарт.
У вікно залітали шуми літніх сумерок. Ґаліцкій сидів напроти мене через стіл. Коло нього лежав мій новенький «мавзер» 7,65 з витягнутою магазинкою.
— Ну — товариш Горський — твоя карта побита. Через тебе ми дещо втратили… Трудно… Втратимо ще й сім копійок на кулю.
Маленька павза.
— Моя душа чекіста давно вже зачула в тобі ворога. Я не мав доказів. Та… обдурював ти нас — обдурили й ми тебе. Хочеш жити — викладай на стіл свої карти. Признайся щиро у всьому.
Голос у Ґаліцкого спокійний, майже ласкавий. Він приємно усміхається. Та у гаммі його усмішок проглядують нотки оскаженілости. Він озлоблений до краю. А боги сердяться тільки тоді — коли не почуваються на силах… Він не знає — чому — але душею правдивого контррозвідчика відчуває, що биття і лякання смертю — не поможуть. Витягнувши через стіл руку — тепло кладе її на мою.
— Слухай, Горський, — хоч ти такий Горський, як я Ґаліцкій — давай забудем все і почнемо від початку. Ти мені відкриваєш все, я звільняю тебе і приймаю на працю. Не пожалуєш… Будеш мати, — що душа твоя забагне. Я чую, що якийсь діявол оточив мене своїми аґентами. У мене цього року провалюється справа за справою. Я ж не можу розігнати весь апарат… Допоможи мені і станеш для мене найдорожчим другом.
— Слухай, товариш Ґаліцкій, мені здається, що ти просто перепрацювався… У тебе просто з психікою щось не до ладу… Тобі треба відпочити, а то ти скоро всіх своїх чекістів будеш уважати за ворожих аґентів… Ну, чого тобі забагнулося мене арештувати?!..
Ґаліцкій перестав усміхатися і задзвонив на вартового коменданта.
— Посади у смертну камеру.
Від того дня збігає одинадцятий рік. Як на екрані пропливли: тюрми Вінниці, Києва, Полтави, Херсону, симуляція божевілля, психіятричні лікарні, засуд, утеча по восьмилітнім ув'язненні, Дон, Кубань, Волга, Москва, Білорусь і… львівські хідники.
Сьомий рік спить уже «начальник» на чужому цвинтарі, забравши до гробу ім'я не одного безіменного борця. Шорстка шмата смерти — стерла з табелі живих — майже всі згадані мною і незгадані №, №, №.
Розстріляний 1929 року хорунжий Калинівський. Тоді ж згасла від кулі чекіста «Сонечко» і відспівав свій передсмертній марш юнак Павлусь. На їх місце стали, може… Андрійчик та Женя з-над Либеді.
«Коля» живе у Галичині, мас споживчий склеп, дружину та двох малих синків. Хлопці — як живе срібло. Коли не б'ються на вулиці з однолітками — то дубасять у хаті один одного. «Коля» все переконує їх, що битися негарно…
Маленька цяна Любця стала вже великою панною і як зустрінемося, то цілувати мене за цукорки — напевно вже не схоче.
В КАЗЕМАТАХ ҐПУ
За плечима гримнув засув, ляснув у колодці ключ… Оглянув свою камеру.
Камера № 8 — знайома вже з восьмимісячного сидіння минулого року. Перша від внутрішнього виходу, через що в ній завжди держали або смертників, привезених із в'язниці на розстріл, або особливо важних підслідчих, що їх ҐПУ заховувало від других в'язнів.
Початок — не потішаючий…