Починаю ходити із кута в кут, намагаючись з'ясувати і зважити положення.
Мозок працює горячково.
Пригадую собі подробиці арешту, пронизливий погляд стальових очей Ґаліцкого, інтонації його спокійного, з добре прихованими нотками злости, голосу…
«…Твоя карта — побита»…
Здається це недалеко від правди… Починаю зважувати, що «вони» можуть знати, чого ні.
Те, що був старшиною в українській армії — вже знають. Про побут у Холодному Яру — не знають. Про працю в підпіллі у 1922-23 році — не знають, хоч про дещо здогадуються. Зрештою, ці «обставини» так заплутані попереднім арештом і виправдовуючим вироком, що кінця в них тепер не знайдуть. Залишаються обставини, які спричинили цей арешт, тут частинку знають, про останнє — здогадуються, та і цього, що знають, більш ніж досить для розстрілу…
Коли дійшов до такого висновку, щось стиснуло весь організм хвилею протесту:
Не хочу! Треба шукати виходу!
— Ну, то драпайся на стіну… — відкликається десь з кутка душі іронічний голос.
А чи не гірше положення було тоді, в 1920 році, коли вирок вже був підписаний?!..
Але ж тепер не двадцятий рік, і розстрілювати за місто не поведуть… З дверей, через подвір'я оточені дротом і вартою, і в «ті» двері… Тут — не утечеш…
Б'ю по цій зайвій «суперечці» фаталістичним «козирем»:
А, чорт його бери! Що буде — те буде… Що положення погане, то це — факт, але ж нема такого положення, від якого не буває гіршого.
Треба заспокоїтися, зібрати розпущені нерви, а там положення само покаже, що можна буде зробити, щоб оминути неприємної смерти; коли ж не вдасться і таки розстріляють — то давно вже пора…
Роззуваюся, кладу чоботи замість подушки, і розлігшися на голому тапчані — міцно засипляю.
Потягнулися нудні, тривожні дні і ночі.
«Тюрпод»[5] жив своїм глухим таємничим життям.
Блідих, виснажених в'язнів два рази на день виводили по черзі надвір, на десять хвилин. Рано давали кип'ятку, без цукру, і фунт хліба. На. обід, щодня, рідкий куліш із стухлого пшона, з олією, невеличка мірка на чоловіка.
Увечері — знову кип'яток. Від «обіду» так несло стухлістю, що лише голод змушував його їсти, а на зміну страви надії не було. Ще до арешту я знав, що подільська заготовча контора передала ҐПУ дві тисячі пудів пшона, яке зіпріло на складах і не надавалося ні для армії, ні для експорту. Щодня привозили нових арештованих. Чиє слідство вже було закінчене — відставляли до в'язниці. Після вечірньої перевірки тюрпод завмирав, але що два-три дні, увечері, під ворітьми жалібно-дико завивала знайома сирена авта Ліплєвского,[6] яким возили із тюрми «смертників».
Тоді коло моїх дверей проходила група людей, стукав засув сусідньої камери і після того дві-три години з неї доносилися нервові кроки, плач, голосна молитва, іноді лайка, — залежно від індивідуальности кожного з привезених. В 10–11 годині, знову стукали залізні вихідні двері, гримав засув, у нічній тиші лунало — «Вихаді адін»!.. і мої сусіди, по черзі, йшли туди — звідки вже не було повороту. Часто після цього, коли нерви в'язнів були напружені, коди слабіші духом були залякані — їх брали на допити і не один повертався під ранок згорблений, зів'ялий, підписавши все — що вимагав слідчий.
Я для подільських чекістів був задобрим старим знайомим, щоб вони могли сподіватися виграти щось, налякавши вночі револьвером. Натомісць годинами тягнулися «перехресні» допити, підчас яких старалися запевнити мене, що вони «все знають» і лише бажаючи мені добра — радять, щоб я сам до всього признався — тоді… мене звільнять і… все буде добре…
Роблячи «наївну міну» запевняю, що нічого не знаю, потрохи сваримося із слідчими, але… після кожного допиту все ясніше стає в перспективі — безвихідність…
Матеріял, що його мало у своїм розпорядженні ҐПУ, нелегко було би перетворити у формальні докази на якомусь порядному суді. Та справа підлягала «Надзвичайній Сесії», де засяде начальник ҐПУ, його помічник по секретно-оперативній частині, й вони обидва перед тим підпишуть і затвердять акт обвинувачення. Третім буде член суду, із числа тих, які подобаються ҐПУ. Адвоката, захисника — «Надзвичайна Сесія» — не допускає, жадними формальними доказами, вона незв'язана — судить, спираючися на «революційне сумління», і коли додати, що у моїй виновності ҐПУ було переконане і по деяких причинах сильно обізлене, — то смертний вирок був запевнений.
Йшов уже третій місяць слідства, а мене, не дивлячись на переповнення тюрподу, держали в одиночці. Допитами турбували мало — йшло збирання матеріялів і розшукування «спільників», в різних місцях, аґентурами ҐПУ. Мозок був занятий фантастичними плянами утечі, та здійснення їх — було річчю виключеною. Стояло питання: чи будуть держати до суду з ҐПУ — чи по скінченні слідства відставлять до в'язниці. Там інші умовини, хтось може допомогти, — легше зорганізувати втечу…