— Я вас, здається, бачив минулого року в тюрмі, ви були одягнені в шкіряну куртку і високі мисливські чоботи… — звернувся до мене Шварц, що далі сидів на свойому клунку.
Потверджуючи, киваю головою.
— Я тоді сидів з адвокатом Аллукером — не знали його?
— Знав. Лежав із ним в тюремній лікарні.
Шварц зітхнув.
— Щасливий чоловік… Його вислали закордон — десь у Німеччині він. Тепер арештували декількох його політичних учнів. Не знаєте, чи Фішер і далі слідчим в релігійних і національних справах? Місяць тому була вістка, що його мають десь перенести…
— Ні, тут, по-старому…
— З усього ҐПУ — він для нас найгірша собака… У нього хоч би просто справедливого слідства не сподівайся. Цеж наш ренеґат… сіоніст… був членом Центрального Комітету партії і після арешту на з'їзді в Києві у 1922 році — пішов працювати до ҐПУ… Ну, треба лягати десь…
В такій тісноті спати самому на досить широкому тапчані було ніяково.
— Лягайте зо мною на тапчані, коли хочете. Білизни я, правда, не передягаю вже п'ятий місяць, та вошей нема, бо весь час сам.
— Не біда, мене брудною сорочкою не налякаєш. Я коваль і з ковальського роду… Розстелимо зараз мого волосяного матраца, подушка є, коц легенький, — як старі арештанти — будем спати панами, а ці молодці хай вчаться, що складати візити ҐПУ — треба з матрацом під пахвою…
Хлопці розстелили коци, пороззувалися, та спати нікому не хотілося. Розсівшися гуртками попід стіни — ділилися вражінням від арешту. До моєї камери попало декілька молодих, місцевих «ватажків»: Лівшіц, Інґерлейб, Жаботінський, Дермандер, молодий лікар Львовський. «Мамин синочок» Іцек Бреслер — як виказалося — грав значну ролю у місцевій організації «Ге-Холуц».
Шварц був представником лівого, революційного сіонізму і коло нього, як коло «старого тюремного бувальця», зібрався «штаб».
Перепросивши мене, вони з поважними мінами обговорювали на жидівській мові свої справи.
В розмову про методи слідства, яких дотримується ҐПУ, та про лінію поведінки на допитах, Шварц втягнув і мене. Зав'язалася загальна розмова українською й російською мовою. Маючи деякий досвід — даю їм поради. В цей час хтось тихенько, півшепотом, затягнув сіоністичного гимна. Підтягнуло декілька голосів і через хвилину пісню співала повними голосами вся камера.
З 1-ї, 2-ї, 3-ї і 4-ї камери — почулося те саме. Попід двері бігав Арбузов, з криком, щоб перестали. На нього ніхто не звертав увага. Увесь тюрпод заповнився хвилями пісні.
Стукнули вихідні двері і було чутно, як Арбузов, з лайкою, оповідав комусь під нашими дверима, що його не слухають.
Двері відчинилися і на порозі став вартовий комендант ҐПУ, жидок Раскін.
— Що це вам — синагога?! (слідувала нецензурна лайка). Перестати зараз! Ви знаєте де ви?! — Верещить він потрясаючи бравнінґом.
Співати перестали і не встаючи всі звернули очі на розлюченого коменданта.
— Ми знаходимся в радянській «охранці» — ну так що з того? — відзивається грубас, який боявся, що буде твердо спати.
— Не строй із себе ґросеполітика! Ми горді з того, що носим звання радянських «охранників», а вас, беззубі собаки, навчимо як треба вести себе в ҐПУ!
Шварц, що лежав коло мене, піднявся на лікті:
— Слухай. Мендель, перестань кричати… Ти ж свій, жидок… Як ҐПУ з України проженуть — ми тебе у Палестині приймемо за поліціянта — будеш нам кози охороняти…
— Хто це там такий розумний?!
— Фе, Мендель! Який ти пан став — не пізнаєш товаришів дитячих літ… Забув уже, як ми з тобою в болоті гралися?
Раскін вискочив за двері і тріснув ними за собою.
Хлопці знову заспівали.
Шварц повернувся до мене:
— Ми ж з ним сусіди… Мій батько був і є бідний коваль, а його батько мав два великих доми і мануфактурну гуртівню. Тепер — він великий пан Міхаїл Раскін, комуніст, а я собі коваль і… «контрреволюціонер». Не дивно було би, якби навпаки…
Шварц деякий час помовчав.
— Знаєте, оці жидки, що служать суддями, прокурорами, у міліції, в ҐПУ, що судять, садять у тюрми, розстрілюють членів нації, на території якої ми живемо, — це найтяжчі вороги нашого народу…
Співати вже перестали. В гуртках знову точилася тиха балачка. Під ранок при вході до тюрподу знову піднявся гамір. Знову по коридору затупотіли групи людей, залунали молоді голоси.
Хлопці прислухувалися до них, називаючи іноді імена. Коло сходів угору, до жіночих камер, дзвеніли бадьорі дівочі голоси.
— З Бару і з Жмеринки привезли, — звернувся до мене Шварц — значить, арешти йдуть в губерніяльному масштабі.