Доба лицарських вчинків із зброєю в руках минула. Тепер українець, який хоче прислужитися майбутньому своєї нації — мусить іти на чорну роботу: готовити підвалини і матеріял для нового зриву. Майбутню нагоду створення власної держави — не сміємо зустріти так непідготовленими, як зустріли минулу. Не буду вам говорити про керівників-вождів, — історія їх вчить, хоч дорого каже собі за те платити, а зрештою може й правда те, що народи мають таких вождів — на яких собі заслуговують. Але ми мусимо працювати над тим, щоб зробити свій нарід наскрізь національне свідомим, здібним до організованої боротьби. Не знаємо, коли знову проб'є «дванадцята година», чи ще для нас, чи вже для тих, що ростуть. Коли всі мілійони українців стануть дійсно — українцями, коли кожний селянин зрозуміє «тезу» — Москва — Україна, — ми не будемо чекати від історії «дарунку». Ми видерем у неї те, що нам належиться. За кінець 1919 року, 1920-й, 21-й і початок цього — в поширюванні національної свідомости багато допоміг нам — сам ворог. Як вам відомо, наша українська інтеліґенція на службу до ворога, за рідкими винятками, не пішла, як не пішла в належній кількості й до свого війська. Й розстрілювали до останнього часу тисячами, одних за те, що по невчасі кинулися до національної боротьби — других за те, що сиділи в хаті і показували ворогові дулю в кишені. Державний апарат склався переважно із москалів та жидів, їх «національна політика» плюс економічна політика воєнного комунізму — протерла очі не одному селянинові, який, коли треба було — не йшов битися з москалями, бо… їх «одна вош на австрійському фронті кусала». Прозрівши, він йшов на безглузде повстання і гинув у ньому. Тоді він оглядався і оглядається ще за своєю армією, щоб іти в її ряди боротися за власну державу. Та ця карта для нас вже передерта і кинута під стіл. Мусимо витягати для гри інші.
Ми маємо проти себе ворога з «жидівською головою», який намагається тепер «виправити» свої «помилки». З запровадженням нової економічної політики большевики стали запроваджувати нову національну політику. У червні минулого року відбувся з'їзд політичної управи української округи. Начальник «ПУокра» Дєгтярьов — виголосив на ньому промову, яка в скорому після того часі — лягла в основу нових «методів» ворога. Я зараз перечитаю вам уривки з неї.
«Начальник» перекинув на подушці декілька друкованих на машинці аркушів і витягнувши один — почав читати московською мовою:[1]
«Товариші! Політичний бандитизм на Україні з'явище не випадкове і не карне («нє уґоловноє»). Він має глибоке історичне й економічне коріння і боротися з ним лише збройними методами, це — підкидати сухого хворосту до вогню. Протягом 1919-20 року, із зброєю з руках проти нас виступало на Україні, в різний час і в різних місцях, понад мілійон повстанців. За цей час повстанцями й партизанами вбмто сто сорок тисяч червоноармійців, чекістів, комуністів і працівників продовольчих установ та загонів. За цей самий час, органами Чека і особими відділами військових частин, лише за офіційними даними, розстріляно понад чотириста тисяч повстанців та їх підсобників, і все-таки з весною 1921 року ми маємо нову хвилю повстань.
Товариші! Чи ці цифри не кажуть вам, що маємо справу з більш грізним противником, як уважають деякі наші військові, що легковажно кажуть: «Дайте нам повну свободу і через місяць від бандитизму на Україні не залишиться ні сліду!
Так, товариші, дивитися на положення не можна! Безумовно, ми мусимо бути безоглядними, навіть жорстокими. Але від того, що ми розстріляємо ще півміліона, спалимо ще сотню сіл, — повстанчий рух не притихне, а навпаки — може ще більш розгорітися.
Положення в інших місцевостях Р.С.Ф.С.Р. не дозволяє нам відмовитися від нашої продовольчої політики на Україні, яка є одною з головних причин, що українське село «ощетинюється». Але повстання мусимо за всяку ціну зліквідувати, поки не пізно. Нам не страшні центри української контрреволюції закордоном, але мати проти себе оглядаючеся за ними озброєне село — річ небезпечна.
Мусимо піти по двох лініях: по лінії обеззброювання села, не застановлюючись перед систематичними розстрілами заложників, і по лінії ідейного роззброєння тієї верстви українського населення, яка, користаючи з розходження інтересів між владою та селянами — обіймає керівництво повстаннями і зкермовує їх на жовто-блакитні рейки.
1
Дослівний переклад із книжки «Украінскій політіческий бандітізм» — (Єґо прічіни, форми і борьба с нім) — таємне видання ООКВО 1921 року.