— Товариш прокурор! З політичними в'язнями так не поводилися навіть за царату! Декількох наших товаришів сьогодні били на допитах.
Ми вимагаємо слідства в цій справі, і негайного переведення слідства в цілій нашій справі, під доглядом прокурора. За що нас арештували? Ні в одній капіталістичній державі сіоністів не ув'язнюють тільки за те, що вони мають свою політичну ідею, яка соціялістичній державі шкодити не може.
Лондон іронічно посміхнувся:
— Коли б це залежало від мене, то вас би просто розстрілювали без суду. На жаль — мусимо з вами панькатися… Завтра буде виділений прокурор, що займеться вашою справою.
Вийшовши із нашої камери, прокурор пішов «заспокоювати» наступні.
На другий день, у передачі Шварца, під горшком із зупою, знайшли приліплену до дна і закурену сажою відозву, одну із тих, що їх розкидано вчора. Надрукована псціоловині жидівською й російською мовою.
Була вона написана надзвичайно гостро й закінчувалася словами: «Ганьба комуністичній партії — наступниці традицій кровавого Миколи! Ганьба жидівській секції комінтерну — цій проститутці Російської Комуністичної Партії!»
Цього ж дня одержали повідомлення, що для догляду за справою сіоністів прокуратура виділила помічника прокурора Сталова (жид), нерозлучного приятеля Ґаліцкого, знаного сіоністожера.
Пройшло два тижні, а справа не рухалася. Тіснота в тюрподі була страшна. Найгірш було першій камері, у якій сиділо 115 чоловік. Якогось сіоніста з 2-ї камери, для того, щоби признався, посадили у підвал. Порозумівшися криком через «вічка» — всі сіоністи заповіли голодівку. У час виводу надвір, усі камери повиставляли за двері свої харчі й відмовилися приймати передачі, опріч тютюну і газет.
Під ворітьми чути було крик сотень зібраних родичів. Довідалися із записки, переданої в сигаретці, що поїхала делеґація до генерального прокурора. На другий день усіх сіоністів за винятком декількох ізольованих в різних камерах, які залишилися у тюрподі, — перевели до в'язниці.
Хлопці залишили мені матраца, трохи харчів і тютюну та цілу скирту газет, що згодом мені дуже придалися. Знову потяглися самітні дні. Одного вечора дозорець сказав мені, що комендант наказав перевести мене на пару годин до 4-ї камери.
— Речей не бери. Тут посидить один арештований до від'їзду харківського поїзду. Як поїде — я тебе назад переведу.
Здогадуюся, що мають привезти смертника, якого ГІГУ не хоче з якоїсь причини вести через коридор до 5-ї або 7-ї камери. Беру сигаретки й непомітно залишаю на вікні маленький олівець.
У 4-ій камері, трохи довшій за 8-у, народу душ тридцять. Щільно сидять на тапчанах, на долівці. Обличчя виснажені, апатичні, залякані… Пізнають мене, що я з 8-ї камери. Потиснувшися дають мені місце на тапчані й починаються звичайні розпитування.
Сусід з лівого боку, оброслий, з розкуйовдженим великим волоссям, русявець, з пасмами бруду на обличчі, в брудній порваній сорочці, з запаленими, напівбожевільними очима, гістерчино починає оповідати мені каліченою мовою, що він учитель з-під Ченстохова, що його переслідувала поліція за комуністичну аґітацію і він утік до Радянщини.
Коли він сидів у підвалі пограничного ҐПУ, то туди посадили поляка-перебіжчика з околиць Копичинець Кароля Шиманського, який колись служив тут у червоній армії, а потім утік додому в Галичину. Заробивши у Польщі якусь карну справу, знову перебіг сюди і сказав в ҐПУ, що він знає українську підпільну організацію, до якої його вислав якийсь український полковник з-за кордону. За його вказівками ув'язнено кількадесять людей його старих знайомих українців. Коли ж ҐПУ переконалося, що вони нічого не знають і ні в чому не винні, посадили у підвал Шиманського. Потому, на допиті, уповноважений Науменко притиснув йому добре дверима пальці, щоб сказав, для чого він показав саме на цих людей. Шиманський одповів, що він це зробив, щоб дурити ҐПУ. Що він сам шпигун, а на допомогу йому послані як перебіжчики Станіслав Дузінкевіч, командант постерунку поліції, що працює тепер в ҐПУ, і Казимір Кшижак, учитель, який сидить у підвалі за перехід границі. Кшижак має «пароль» до нього — маленький образок Ченстоховської Матері Божої. Тоді ув'язнили Дузінкевіча й били їх обидвох, аж вони підписали протокол, що Шиманський каже правду. Коли відставили їх до Винниці, вони всі відмовилися від тих зізнань.
Шиманський сказав, що він говорив так, як наказав йому Науменко. Думав, що його звільнять і візьмуть на працю до ҐПУ, як обіцяли.
Незважаючи на те, надзвичайна сесія всіх трьох присудила до розстрілу.
Три місяці сиділи смертниками. Та в Харкові, куди послали вирок для затвердження, хтось доглупався, що справа «білими нитками зшита» й передали на нове слідство. Зараз чекають, самі не знаючи чого…