Сусід з другого боку, блідни, виснажений хлопець, в брудному, зім'ятому дорогому вбранні заграничного виробу, з-під якого виглядала бруднюща сорочка (Франко Петричко із Львова) став оповідати, як з нього, Вальчака, і отого, що стоїть коло дверей, лисого Кравса, ҐПУ робить шпигунів у той час, як вони рятуючися від поліції — втекли сюди, до «братів», з надією знайти братське прийняття.
Нараз під ворітьми жалісно завила сирена авта. Кравс ліг на брудну долівку і припав оком до щілини у долині дверей. Коли двері в моїй камері стукнули — він піднявся:
— Якусь дівчину молоденьку привезли, із зв'язаними руками… Через деякий час з моєї камери глухо донісся розпучливий плач… По десятій годині дівчину забрали. Занявши місце коло щілинки побачив, як її струнка, інтеліґентна постать зникла за виходними дверми в оточені вартового коменданта Рубцова, мадяра Сабо, Котєльнікова й Арбузова, що йшов позаду з французьким карабіном, який стояв завжди коло столика дозорця. Вся «ескорта» — кати. Пішла у «гараж»…
Хвилин через двадцять Арбузов перевів мене назад до 8-ї камери… Знаючи, що по розстрілі кого-небудь він завжди в добрім настрої і любить побалакати — зачіпаю його.
— Ну, Арбузов, хто ж з вас «розстріляв» ту жінку, що плакала? Арбузов задоволено усміхається:
— Ну, брат, і баба гарна була, я тобі скажу!.. Як роздягли догола, так аж жалко стріляти було…
Цинічно засміявшися, закрив двері.
Починаю оглядати камеру.
Газети, що лежали на тапчані замість подушки — розсунуті, на верхніх густі сліди сліз. На матраці лежить маленька жіноча хустинка, вся мокра. Значить в камері мала руки розв'язані, — може написала що-небудь? Олівець лежить на місці. Оглядаю стіни й вікно, які за кілька років вкрилися підписами та написами в'язнів, що тут сиділи. Кожний смертник, якщо не сидів у камері й зв'язаними руками, олівцем, кусником шкла чи скалки — залишав тут свій підпис, дату і яких-небудь пару слів. Свіжого напису не було. Багато імен були знані мені з часу минулого арешту. Переглядаючи — у десятий раз читаю два написи, які завжди викликали в мене якесь гірке чуття.
Зверху хемічним олівцем було рівненько виведено: «Тут сидів Юрко Таган, арештований невинно». Внизу ж, кусником шкла було надряпано: «Братська куля тебе не мине» і нижче: «Вмираю за волю України, за кращу долю свого народу. Вмираю спокійно, вересень 1923, Сидір Андрущук. Прочитай і як зможеш сповісти про це моїх близьких». (Далі йшла адреса в Галичині, якої, на жаль, не пам'ятаю).
Пригадую собі струнку постать Сидора, у подертому селянському вбранні, босого, без шапки, з якимсь занадто ідеалістичним поглядом карих очей. Пригадую хвилююче прощання через тюремне вікно, коли його забирали сюди… на смерть.
Він був помічником повстанчого отамана Артема і коли в 1922 р. Артема із штабом, після амністії, в якій заручували всьому відділові життя і волю, постріляли чекісти на бенкеті — Андрущукові вдалося вискочити з поверху на двір і легко раненому втекти. Зібравши декілька чоловік старих партизанів, він ще цілий рік оперував, переховуючися в лісах і селах. Аж знайшов його краянин Юрко Таган, аґент Чека, якого він радо прийняв до себе, і віддав сонного Андрущука у руки чекістів. Коли зачала судити його «надзвичайна сесія» Губсуду й головуючий, начальник Губвідділу ПГУ, Ліплєвскій почав: «Іменем Української Соціялістичної Радянської Республіки об'являю засідання…», — Андрущук перервав: — «Яке маєш право ти, Ліплєвскій, — жид, ти Петерс — латиш, ти Віленскій — москаль, яке ви всі маєте право судити мене іменем Українського Народу, за який я віддаю життя?!». На запитання, чи признає себе виповним, відповів:
— «Перед вами — так. Перед українським трудовим народом — ні. А взагалі не маємо чого з вами довго розмовляти… Я робив своє діло — ви робіть своє».
Більше не сказав ні слова. Привезений до в'язниці, смертником, відмовився підписати прохання про помилування. Іроніею. судьби було те, що перед смертю мусів побачити в цій камері підпис брата-каїна, що був недовго в арешті за грошеве обдурення ҐПУ.
Пригадую собі постать Тагана. Чистенько вдягнений, з доброзичливим, підлесливим виразом на повному обличчі. Сотні загублених, ні в чому неповинних, здебільшого українських селян й інтеліґентів із Поділля, десятки товаришів галичан, яких лиха доля зводила з Юрком в 1920, 1921, 1922 і ще в 1923 році — були на сумлінні цього провокатора. В 1922 році, коли на Поділлі існувала «опертройка» на чолі з Фаровічом і Фалєєвом, штаб якої був в м. Дережні, Таган роз'їжджав по селах Летичівщини та Літинщини й організував… Просвіти. Зібравши активний, національно свідомий елемент, говорив десь провокаційну промову, кидав провокаційні гасла і зникав, забравши списки й адреси членів. Після того приїжджала оперативна група «Тройки», забирала і розстрілювала «контрреволюціонерів».