З арештованих, за його вказівками, у Женишковецькій волості, кілька сотень людей, — 140 померло у Деражні від холоду й тифу, 103 було присуджено до розстрілу і через інтервенцію Харкова, були пересуджені виїздною сесією Верховного Суду і всі оправдані, відсидівши рік смертниками у винницькій в'язниці. За той час із них померло на сухоти 27 чоловік.
Юрка Тагана арештувало ҐПУ за те, що він неправно одержував гроші за ту справу, бо ж… виявилося, що жодної «петлюрівської» організації не було.
Протримавши місяців зо три в тюрподі і в'язниці, — ҐПУ звільнило його і по словам другого провокатора Миколи Рудницького, який видавав себе за отамана Хмару і теж сидів за якусь невдалу «операцію» — вислало на підпільну працю до Галичини.
Окрім цих двох написів, було ще два підписи знаних мені людей, що багато казали мені:
«За годину все вже скінчиться… Прощай, Вірусю. Будь щаслива. Будьте шасливі обоє. Іван Ожога».
Був це немолодий уже ґімназіяльний професор, що одружився із молоденькою дівчиною, своєю колишньою ученицею. Людина цілком аполітична. Через якийсь час молода дружина закохалася в хлопцеві, що працював у підпільній українській організації, й сама прийняла участь в роботі. Ожога нічого не знав. Під час випадкової ревізії в його мешканні ҐПУ знайшло пачку відозв і компрометуючих документів, які переховувала дружина. Поки їх разом з іншими арештованими реєстрували в комендатурі ҐПУ, вона вспіла чистосердечно оповісти йому все. Ожога сказав їй, щоб вона говорила на допиті, що нічого не знає, а він вже сам знайде якийсь вихід й оправдання. Видумавши обставини, які нікому не шкодили, під час слідства взяв усю вину на себе. Був присуджений у минулому році до розстрілу і перед смертю залишив на стіні цей напис. Дружина, звільнена з в'язниці, ще до суду втекла із своїм любим до Румунії, що Ожога сам порадив на побаченні їй зробити.
Другий напис залишила дружина отамана Орла-Гальчевського, — найсвітліший образ жінки, який довелося мені зустріти у свойому житті.
«Знову привезли в це прокляте місце… Боже! коли це вже скінчиться? Чого вони від мене хочуть? Як гарно було б — якби сьогодні вже розстріляли… Маруся Гальчевська».
Два роки держало ҐПУ бідну Марусю в тюрподі, відвозючи періодично на деякий час до в'язниці.
Вимагало, щоби видала людей, які були зв'язані з її чоловіком під час повстань. Щоби написала листа до нього за кордон, з ціллю заманити його на Україну в засідку ҐПУ.
Знаючи, як сильно любить Гальчевський свою дружину і сподіваючись через неї піймати ще його, пропонували їй звільнення, якщо вона погодиться вийти заміж за когось із чекістів і буде з ним жити. Але всі бажання ҐПУ розбивалися об незломну волю, моральну чистоту й висоту молоденької Марусі. Обдерши на собі за два роки одяг — не взяла ні однієї шматки з убрання й білизни, що їх купило для неї ҐПУ; голодна на тюрподському пайку — не приторкнулася ніколи до обіду, який приносили для неї часом чекісти із ресторану. Коли її, виснажену, привозило ҐПУ на деякий час, «на відпочинок» до в'язниці, Маруся, діставала через лікаря Зейфмана трьохгодинну прогульку. Із закаменілим обличчям, з упертим в одну точку поглядом, всі три години непорушне сиділа вона під в'язничним муром. Ніколи, ніхто не бачив на її личку хоч би сліду усмішки.
А по другому боці високого муру, іноді довгі години, в застиглім образі смутку й жалю, непорушне сиділа бідна вдова — мати Гальчевського, яка довідавшися, що Маруся у в'язниці, (в ҐПУ не дозволяли) приходила пішки за десятки кілометрів і приносила їй буханець черствого чорного хліба. Більше сама нічого не мала… Побачення не давали, і вона посидівши пів дня на рові, з похиленою головою вирушала в поворотну дорогу, щоб через три-чотири дні знову з'явитися під в'язничним муром.
Не заставши відведеної до ҐПУ Марусі — передавала хлібину бідним в'язням й обнявши голову руками на колінах, — відсиджувала на рові свої години…
Як попадався вартовий, що не зганяв і не стріляв по вікнах, Маруся під час «відвідин матері» сиділа на вікні своєї камери. Тоді дві жінки, кожна із своїм горем, із спільною думкою про «нього» — сина й чоловіка, мовчки дивилися одна на одну і тихо плакали… (Як мені довелося чути, рідні батьки Марусі, багаті люди, відмовилися були від неї тільки через те, що вона проти їх бажання одружилася з бідним учителем Гальчевським. Коли ж потім, до в'язниці, вони прислали їй одежу й харчі — вона не прийняла).