Одна дозорчиня, своя людина, що ризикуючи робила нам немало послуг, вговорювала її:
— Марусю! Згодься з тим, що тобі пропонує ҐПУ. «Виходь заміж» за якого-небудь чекіста. Поживеш із ним кілька день і втечеш. Доберешся як-небудь за кордон до чоловіка. Він тебе за це не осудить, бо що ж для нього за радість, коли тебе розстріляють, або вишлють на Соловки.
— Але ж я мусіла би хоч нещиро стискати руку, що вбивала наших… Хоч один день жити з ним, як з чоловіком… Краще — смерть…
— Ти через свою упертість — сама відбираєш собі все… На Соловках, як буде пізно — пожалієш…
— З мене досить любови до України й чоловіка… З думкою про те, що я залишаюся їм вірною — я буду щасливою і на Соловках…
Роздобувши за допомогою тієї дозорчині й київського жида Фіми Салганіка (розстріляний в 1924 році) трохи потрібної одежі та річей — ми виправили Марусю на п'ять років, на Соловки…
Переглянувши написи, і не знайшовши свіжого, вішаю мокру хустинку на ґрати, перевертаю змочену сльозами останньої жертви газету і лягаю спати.
Насувалася осінь. Ночі стали холодними. Шибки в моїй одиночці були побиті, а вставляти нові ҐПУ не спішилося. Плаща або коца не було і в другу ніч прихопилося добре подзеленчати зубами. В одну із таких ночей роблю «відкриття», що газета може бути річчю корисною не тільки для розуму, а й для тіла. Сколовши зужитими сірниками в декілька шарів великі аркуші «Правди» та «Ізвсстій», роблю собі паперове «рядно». Коли обкутаєшся ним з головою, надихаєш теплого повітря — не треба ні ковдри, ні перини… При рухах — газети розлазяться і рвуться, але завдяки сіоністам маю їх чималий запас. Привчаюся спати не рухаючися. З нових «мешканців» тюрподу притягує мою увагу високий старий чоловік, якого виводять на двір самого, — значить сидить в одиночці, — і старшого віку жінка з двома дітьми — дівчатками. Крізь щілинку в щиту бачу, як діти із зблідлими, зажуреними личками блукають по дворі під час прогулки.
Пізніше довідався, що це був інженер, колишній полковник Дігтярів, якого ҐПУ затримало в Гусятині з родиною при спробі перейти кордон.
Згодом в тюрподі відбулася сумна трагедія тієї родини, але про це — пізніше.
Раз прокинувся я серед ночі. Приснилося, що хтось, голосно стукаючи, намагається відімкнути колодку коло моїх дверей.
Переконавшися, що це був сон — стараюся знову заснути, та надаремно. В душі без причини запанував якийсь неспокій. В тюрподі було тихо й темно. Міська електрівня давала світло тільки до першої години вночі — значить вже по першій.
Помало весь організм міцно обхопило те дивне «шосте почуття», яке рідко обдурювало мене в небезпеці. Стараюся логічно сконтролювати себе й положення.
Дурниці!.. Жадної безпосередньої небезпеки під цю пору не може бути. Ґаліцкому може захотітися доручити комусь із своїх вірних катів, щоб застрілив мене десь на подвір'ї, пояснивши «що кинувся тікати під час провадження на допит чи з допиту». Декілька таких випадків із практики Подільського ҐПУ були мені відомі, але зараз для цього запізня пора. Хіба може відбулося спізнене засідання чекістів, на якому винесена якась небезпечна для мене постанова і те підсвідоме «я» відчуває це?
Дурниці!.. Просто напружені нерви сполохані отим стуком у сні…
Все ж таки серце тривожно стискається і розсилає по всьому тілі млосні струмочки… Інтуїція шепоче, що зараз має щось статися…
Напружую слух… Надворі темна осіння ніч з вітром і дрібним дощем… В тюрподі мертва тиша. Нараз на коридорі — глухий стук. За мить стук повторився виразніше.
На скляному ґанку, за ґратами вихідних дверей, — схопився із свого ліжка Арбузов:
— Хто там ходить?!..
На коридорі розляглося тупотіння босих ніг. Голосно стукнули двері котроїсь із камер.
— Хто там?… Відкликайся — стріляти буду!.. — злякано кричав дозорець, постукуючи «наґаном» до ґратів. Потім вилаявся і побіг на двір.
Тишу розрізав тривожний свист.
Утеча!.. Якщо котрась камера колективно видобулася за двері —можуть позбивати колодки з усіх дверей… В тюрподі знайдеться досить охотників, щоб спробувати вирватися на двір силою, бо Арбузов підняв уже тривогу… А там — темна ніч з вітром і дощем…
Зіскакую з ліжка і стаю коло дверей.
Як і завжди у таких ситуаціях, організм обгорнув холодний спокій, з рідким, важким биттям серця.
Але ніхто не розбивав моєї колодки… В тюрподі знову була гнітюча тиша.