На ґанку затупотіли десятки ніг, почулося клацання набиваних рушниць. Було чути, як Арбузов, схвильовано оповідаючи, зняв із цвяха ґасову лямпку. Потім відімкнув ґратчасті двері.
Кидаюся на тапчан й удаю, що сплю. З визірки до камери блиснуло світло електричного ліхтарика. Затримавшися на моїм обличчі і ґратах, зникло. Пошарпавши колодку, варта пішла до других камер. Було чути, як по черзі шарпали колодками й засовами. Обійшовши всі камери — знову стали коло моїх дверей. Почувся роздратований голос вартового коменданта Раскіна:
— Ти, Арбузов, менше кокаїни нюхай, а то скоро тобі вже мерці по голові будуть ходити…
— Але ж, товариш комендант! Я ж виразно чув! Спочатку, як стукнуло — я сам думав, що причулося, та коли я крикнув — то виразно чув, як щось побігло і стукнуло дверима…
— Ну та який же чорт міг бігати і стукати, коли всі камери замкнуті, колодки цілі, в'язні сплять? Дурня строїш! Будеш занюхуватися кокаїною — то скоро почнеш, як Рубцов, до власної тіни на стіні стріляти…
— Та я сьогодні не нюхав зовсім!.. Чорт його зрештою знає — може і справді причулося…
Почулися глузування червоноармійців… Але ж мені — не причулося і ядобре чув те саме, що оповідав Арбузов. Яка ж «нечиста сила» могла бігати і стукати?!
Нараз Арбузов ляпнув себе по чолі:
— Я вже знаю, що це могло бути! Це котрась із смаркачок Дігтяревих бігала під «визірку» до батька. У них камера нагорі на колодку не замкнена, могла просунути у визірку руку і чим-небудь відкрити засув. Ідем нагору…
Коли вся зграя затупотіла по сходах, що були між моєю камерою та вихідними дверима — я знову стаю до дверей і пильно наслухую.
Через пару хвилин нагорі розляглися крики чекістів: «Руки догори!», лайка, — слідом зляканий крик жінок.
Коли варта з галасом стала сходити по сходах — лягаю знову на тапчан.
Арбузов відімкнув мої двері і до камери впхнули розхристаного Хмару без шапки, в одних шкарпетках.
Коли ми залишилися самі — він оповів мені, що випадково дістав від одного із сіоністів ножа і виробив собі плян утечі: вирізати «фільонку» у дверях і після півночі, по згашенні світла вилізти на коридор. Дозорець що певний час заходив досердини оглядати хамри. Хмара уплянував собі, щоб причаївшись за рогом — вхопити його за горло, коли він буде переходити повз нього. Задусивши дозорця, забрати у нього ключі та револьвер і відімкнути мою камеру. Після мого «привіту» через Яна — утішився що буде мати «відповідного» товариша для втечі. Захопивши на ґанку ще й карабінку, із якої розстрілювали, — вбити вартового перед дверима, якщо не вдалося би проскочити непомітно, і скочити через дріт у сади. Ніч сьогодні була відповідна. Перша половина пляну вдалася якнайкраще, та… за Хмарою ув'язався із камери проскурівський жидок-пачкар Бенчик Кур'єр, якому теж загрожував розстріл. Хмара виліз із камери у шкарпетках з вільними руками, Бенчик захопив під пахву чоботи, щоб… не перестудитися надворі. На коридорі, коли вони причаївшися дожидали, поки зайде дозорець, один чобіт випав із підпахви. Коли Бенчик нахилився підіймати — випав другий. Ті два стуки сполошили Арбузова на ґанку і він підняв тривогу. Бенчик забіг назад у камеру, заклав за собою «фільонку» й притворився, що спить.[7] Завдяки цьому — Раскін з червоноармійцями нічого не зауважили при обході камер. Хмара, поки Арбузов свистав на порозі — иечутно прокрався до сходів наверх і думаючи, що попаде на горище, із якого може удасться видістатися на дах, щоб звідтіль скочити — попав до жіночої камери, що не була замкнута на колодку — лише на засув. Сонні жінки не почули. Тим часом надійшов туди Арбузов з червоноармійцями.
Хмара одну ніч перебував зо мною у 8-ій камері. За цей час оповів мені, що його видав Кам'янецькому ҐПУ комуніст-галичанин з околиць Крпичинець Остапчук, що до нього, на прохання його матері, Хмара заніс листа, коли перейшов на Україну для підпільної праці. Оповів також, що ҐПУ поставило перед ним вимогу: або він згодиться да прилюдному суді сказати те, що йому продиктує ҐПУ, або його розстріляють без суду.
Під впливом систематичної гри на нервах, що нею ҐПУ звело його до стану чоловіка-тварини, який відмовляється від всього найсвятішого, щоб тільки уникнути смерти, — Хмара заломився і згодився «осудити» під час свого суду національну боротьбу й «признати», що московсько-большевицька влада на Україні е «правдива влада українського трудового народу». Та під час прилюдного Суду у Винницькому Народньому Домі отаман Хмара пережив гостру духову реакцію.
Відчуваючи всю ганебність свойого вчинку, він перетворив той суд у яскраву демонстрацію проти московсько-большевицької окупації та московсько-жидівської влади на Україні. Був присуджений до розстрілу разом з Яблонівським та Іваневим.