Потяглися «тернисті» дні і ночі симуляції. Я здебільша лежав, не підіймаючись з прічів. Іноді відмовлявся від їжі. Іноді їв. Часом, на запитання котрогось чекіста — плів йому дурниці, часом не відповідав нічого. Добровольський і надалі був для мене сумлінним «суфлером».
Ця моя поведінка була тільки «прологом», щоби попасти до психіятричної лікарні. Там я повів би вже завчасу обдуману й обговорену з Добровольським лінію хронічної хвороби, яку виявляти в тюрподі було недоцільно й небезпечно.
Мовчанка і перебування в одній позі та подразнююче нерви вичікування подій були важкими і фізично, і морально.
Тижнів через два, скориставши із того, що увечері половину в'язнів із нашої камери відправили до в'язниці і підлога була вільна від сплячих, — я став уночі, щоби «розімняти трохи кості».
Не вспів два рази перейти по камері, як Арбузов, просунувши у визірку револьвера, став «запрошувати», щоби я ліг. Не звертаю на нього уваги. Розлючений дозорець, загнувши семиповерхового матюка — став відмикати камеру.
— Я тебе зараз покладу!!!
В ту хвилю мене чомусь обхопила така лють, що потім я задумався, чи направду вже не «дурію».
Поки він відмикав колодку, я схопивши з кута смердячого, до половини заповненого «кібля» — стаю з ним за стіну коло дверей.
Як тільки дозорець став на порозі — я, перевернувши кібля у повітрі — одягаю його йому на голову, обливши з голови до стіп «змістом».
Вистріливши із револьвера в стелю — Арбузов вискочив на коридор і затріснув двері.
Було чути як відпльовувався і лаявся. Потім побіг до виходу. За кілька хвилин до камери зайшли з червоноармійцями вартовий командант Раскін і відповідальний вартовий по ҐПУ — уповноважений економгрупи Едлін, — серйозний і «ліберальний», як на чекіста, жидок.
Після «дискусії» з Добровольським, який почав вичитувати чекістам «нотацію», що вони незаконно поводяться із хворими, — Едлін наказав ізолювати мене до 5 камери. (Якименко тоді вже був відісланий до психлічниці).
По дорозі, весь мокрий ще Арбузов розмахнувся, щоби вдарити мене по лиці. Та Едлін стримав його за руку.
— Не смій бити, бо «справу пришию». І не перешкоджай йому. Най ходить по камері, як хоче.
У 5-ій камері роблю собі «сатисфакцію» і ходжу з кута в кут до ранку.
Арбузов тихенько підглядає в дірочку, але я, стримуючи бажання дати йому «дулю», удаю, що не помічаю цього.
Зрештою, бігати по камері приходилося не тільки для «приемности».. Не дивлячися на те, що був кінець листопаду з досить сильними морозами, ҐПУ в тюрподі не палило. В переповнених загальних камерах і так було душно. Але в одиночці з побитими шибами, при 5–6 степенях морозу — довго влежати було годі, та ще в одному літньому вбранні.
На другий день перед полуднем, коли я втомившися солодко спав на голому тапчані без жадної постелі і накриття, мене розбудив дозорець Котєльніков.
— Ходім зо мною.
Коло ґанку стояла запряжена бричка. На передньому сидінні мадяр Сабо з карабіном. Коло брички вартовий комендант з пакетом у руці.
Коли мене, вдягнувши у шинелю, посадили на заднє сидіння, комендант віддав Котєльнікову пакет.
— Це віддаш до контори. Та гляди — якби захотів по дорозі тікати — стріляй на місці.
Котєльніков сів поруч Сабо і напівобернувшися, направив на мене револьвера: Рушай!
Серце радісно стиснулося: До тюрми, чи психлічниці? Й одно й друге було таке бажане! Виїжджаємо на головну вулицю і повертаємо направо. До лічниці. Перша думка — тікати по дорозі. Конвой смішно малий, та ще й один із «хранителів» — занятий віжками. Використати хвилину, коли Котєльніков гляне вперед — вихопити йому з руки револьвера і скакати з брички.
Оглядаю вулицю. По хідниках часто переходять військові із револьверами, міліціонери… Єдина шанса на успіх — це якби перескочити відразу котрийсь із високих парканів між будівлями. Але чую себе таким виснаженим і в'ялим, що наперед передбачую висліди такого «бігу з перепонами».
Виїжджаємо на край міста. З правої сторони видніються високі сосни «цвинтаря на Калічу».
Чи вдасться його «обминути», чи прийдеться таки лежати десь поруч із Хмарою?…
Від міста до психлічниці — кілометр або півтора їхали полем. Тікати по відкритій місцевості нема ніякого розрахунку.
В почекальні лічниці Котєльніков посадовив мене на лавку і передав через вартового санітаря пакет до лікаря.
Сиджу собі, схиливши голову з апатично-занімілим обличчям. Через якої півгодини із кабінету вийшов восьмидесятикількалітній дідок у намащених дьогтем, простих селянських чоботях, у рябеньких перкальових штанах, з продраними колінами, в старенькому з домотканого селянського сукна каптані і в дешевенькій шапці, яка судячи по «лисинах» служила йому вже років із тридцять.