Це переважно низова сільська інтеліґенція. Настроєні національно учителі, фельдшері, лікарі, кооператори.
Тут треба так: одних розстріляти, а другим дати «хабара»… тим самим, во ім'я чого вони борються. Мусимо зробити так, щоб вони погодилися, що Радянська Україна — це Українська Держава. Хочуть української мови в установах і школах — дамо їм і це. Ми розганяємо шовіністичні «Просвіти», але на місце їх створимо інші українські, підкреслюю — українські — культурні осередки всеяі і місті. Ми будемо за ними пильно наглядати, але наразі дозволимо тим, хто тепер бунтує село, — витрачувати свою енерґію на працю в них. Ми під цей час не можемо піти на матеріяльні уступки селянам, які не хочуть, давати хліба, але піти на ідеологічні «уступки» сільській інтеліґенції, подати їй ілюзію, що політична керівництво на Радянській Україні в майбутньому буде належати їй і цим самим зкермувати на різні шляхи інтереси й та інтереси селянської маси, — ми можемо і мусимо! Коли в цьому мине потреба — ми пошлем її к чортовій матері і поставимо своїх вірних людей — комуністів.
Боротися з цим ворогом можна лише сполучивши збройні методи з гнучкими політичними методами».
Скінчивши читати «начальник» поклав аркуш на подушку і хруснув тонкими пальцями.
— Щось розумнішого над те, що сказав товаріщ Дєгтярьов — не можу вам сказати… З таким ворогом, як московський большевизм, треба, не відкладаючи далеко зброї, боротися всіма можливими методами. Нам кидають кістки, щоб ми ними вдавилися… Мусимо їх так підносити, щоб вбивати в горло ворогові…
Завдяки цій «зміні політики», декілька відданих ідейно нашій справі людей, дісталися на високі положення в державному апараті. Це уможливлює нам обсаджувати низові стійки, найбільш для нас цінні, своїми людьми, які, одягнувши червону зірку, будуть робити своє діло. Найважніші для нас ділянки це — кооперація і школа. Учитель, учні якого, коли підуть до червоної армії, будуть свідомі того, що доручені їм рушниці треба у відповідний мент ужити для захисту інтересів України, а не Москви — блискучо виповнить свій обов'язок перед нацією.
«Начальник» нахилився і поклав руку на хвилясте волосся господині хати.
— Леся записалася до комсомолу і дістала «командіровку» на універсітет… Мудро зробила. І серед комсомольців, і серед студентства багато нашої молоді, яка не стала ідейно нашою лише тому, що… так склалися обставини. Не треба промовляти до неї «контрреволюційними» катеґоріями не тільки тому, щоб не допасти відразу до ҐПУ, але й тому, щоб не відразнти її. Досить, «не роздираючи червоного прапору» — будити в тих молодих українських серцях приспаний національний інстинкт. Решта — само зробиться. Прийде час і та молодь буде топтати ногами чужі ганчірки, яким сьогодні ще поклоняється.
Система адміністраційного апарату ворога не дозволяє творити якоїсь широкої організації. Наша група буде мати декілька, може кільканадцять невеликих гуртків. Чогось великого — ми не зробимо. Зробимо те, що зможемо і що мусимо робити. Але я свято переконаний, що здоровий розум, здоровий національний інстинкт — поженуть иа цей шлях все, що ми маємо кращого з інтеліґенції. Цю роботу, з часом, будуть-робити і ті, що сьогодні з щирим серцем ідуть на службу «українской савєтской власті».
Не треба думати, що це робота безпечніша від безпосередньої організації збройних повстань. Нас будуть викривати і будуть розстрілювати. Один із наших гуртків буде спеціяльно боєвим гуртком. Його «арґументами» будуть — револьвер і ґраната. Його завданням буде визволяти товаришів, що попадуться в руки ҐПУ та відправляти «до пекла» тих ворогів — кого буде треба. Я сам буду перебувати за кордоном, бо мене занадто уважно тут розшукують. Та це і вигідніше для роботи.
Коли вже почали по одному, по два розходитися — «начальник» покликав мене очима до себе.
— Тобі на Київщині залишатися не можна. Поїдеш на Поділля. Зачекай. Я тобі дам добрі документи і листа до свого чоловіка у Вінниці. Ти учителювати — зможеш?
— Не знаю. Ніколи не пробував…
«Начальник» на хвилину задумався.
— Ну, то підеш за шкільного інспектора до котроїсь із пограничних волостів. Ти знаєш «стежки» через кордон — будеш приносити мені вісті.
Кондуктор на станції Київ-товаровий, діставши від мене п'ять мільйонів рублів на папіроси — сказав зголоситися до нього через дві години, — завезе нас на тормозовій нлятформі аж до самого Фастова. На пероні повно голодних утікачів з Таврії та Херсонщини. Бродять хитаючися дитячі кістяки, обтягнуті прозористою шкірою. Визбирують з брудів все, що можна проковтнути. Коло трупа піджилої селянки, сидять, притулившись до нього, двоє маленьких дітей. Круг них розмовляє гурт утікачів.