Що деякі католицькі ксьондзи-поляки провадили під виглядом релігійних організацій виховно-організаційну національну працю — це був факт. Але що вони робили те із власної ініціятиви, часто всупереч інструкціям свого духовного начальства, — це теж був безперечний, добре знаний ҐПУ факт.
Вся «таємниця» справи заключалася в тому, що у той час (1924-25 роки) большевики повели «генеральний наступ» на католицьку церкву, що так же само, як і українська автокефальна, спираючись на національні засади — була куди сильнішою й більше підпорною, ніж московське «старо» та «живо-церковне» православіє на Україні. Української церкви під той час большевики ще не руйнували, використовуючи її часово як руйнуючий чинник супроти «Тихонівської» — старо-московської. Вдарили по ній, тільки похопившися, що вона, руйнуючи, не руйнувалася сама в боротьбі, як сподівалися комуністи, а стала могутнім чинником поширювання національної свідомости й організації національних сил в Україні.
Арештуючи й висилаючи на північ ксьондзів та замикаючи костели — ҐПУ зустрілося з інтервенціями консулятів деяких держав, у яких католицька релігія була найбільше поширена.
Треба було на міжнародній арені поставити справу так, щоби виглядало, що католицька церква сама дає привід для переслідування (не релігії — а осіб!) і на совітському «екрані» з'явився лист ксьондза Федуковіча, що був видрукуваний в офіційних органах совітського уряду.
Сам Федуковіч, звільнений з-під арешту, в цей час вже спалив себе живцем у Бердичеві, караючи себе за хвилю слабости, але всіх арештованих ксьондзів ҐПУ, не перебираючи в засобах, примушувало давати свої «добровільні», «з власної спонуки» підписи під тим листом.
Щоби налякати арештованого ксьондза, що він дійсно має якусь «справу» — ҐПУ часто перед тим підсилало на їх приходства своїх провокаторів, що видаючи себе за польських підпільників в скрутному становищі, — просили хвилевого притулку чи матеріяльної допомоги.[8]
До інших ҐПУ підсилало своїх аґенток — молодих дівчат (із польок-комсомолок), а то й мужчин, які поживши під тим чи іншим заподанням якийсь час у ксьондза, — «робили зажалення», що він їх знасилував, чи використовуючи їх «безпомічне положення» — примушував до неморальних чинів. Тоді ксьондзові, хоч він і почував себе невинним, — ҐПУ пропонувало: або він підпишеться під заявою Федуковіча, або йому улаштують прилюдний суд «із забезпеченим доказанням вини», з публікацією в газетах, що для нього рівнозначне моральній смерті.
У сьомій одиночці сидів відокремлено чорноострівський ксьондз Ноновський, якого я знав з виду ще до арешту. Його протримували на допитах цілі ночі. Видно, не здавався. Одного вечора за ним прийшла співробітниця Кро — полька Геля — безгранично вульґарне сотворіння. Коли Арбузов випустив Ноновського із камери, чую як вона клацнувши замком «Мавзера» й вульґарно вилаявшися — пропонує йому йти вперед і не оглядатися. Арбузов задоволено засміявся.
— Дивися, Лєночка, надворі темно… Щоб він тебе по дорозі… (слідує цинічне «припущення»). Бач, який огер!
«Лєночка» відповіла не менш цинічно. Припавши оком до дірочки, бачу, як старий, солідний ксьондз, високо піднісши голову, презирливо стиснувши уста, пройшов до виходу.
На другий вечір до моєї камери несподівано посадили ще одного. Був це ксьондз із с. Війтовець Антоній Келюс. До того часу ҐПУ тримало його кілька днів у якомусь темному закамаркові в центральнім будинку.
Він був надзвичайно поденервований. Довго молився, часом у задумі балакав щось сам до себе.
Моє мовчазне товариство не впливало звичайно заспокоююче.
На другий день, коли ксьондз повернувся із кількахвилинної прохідки по дворі, я з його поглядів на мене здогадався, що Арбузов сказав йому, що я — «божевільний». Але приглядаючися до поведінки Келюса, я бачив, що йому дійсно небагато бракувало до божевілля.
Того самого вечора до нас посадили ще й смертника, старого сивого молдавана Білецкого, якого привезли із в'язниці на розстріл. Дідуган ніяк не хотів вірити, що його сьогодні вже розстріляють, і присікався то до мене, то до ксьондза з наївними розпучливими запитаннями. Засудили його на кару смерти за те, що він переносив із Румунії і продавав священикам ладан, якого в большевії годі було дістати. Одна із пачок відібраного в нього ладану була загорнута в якусь стару відозву закордонної організації московських монархістів і цього було досить для засуду. Коли Білецкий нарешті переконав сам себе, що його таки вб'ють незабаром, попросив ксьондза, щоб той розв'язав йому руки, бо він хоче помолитися. Коли ж Келюс із плачем став розплутувати тремкими руками дріт, у визірку просунулася люфа Арбузового револьвера. Дозорець наказав смертникові сісти в куті і не підійматися. Коли, десь по одинадцятій годині, прийшли за ним, Білецкий якось дивно почорнів на лиці й мовчки пішов, заплітаючи ногами.
8
Винницького ксьондза Лєвінского провокував таким способом під час сповіді поляк провокатор ҐПУ Кароль Шиманський, але старий ксьондз «зорієнтувавшися» — вигнав його прилюдно з костела. До речі, цей самий Кароль Шиманський, ставши «Кирилом» — «борцем за українську справу», по виході із в'язниці в Тернополі, обходив у 1933 році українських духовних достойників у Львові від Митрополита Шептицького почавши, і збирав до альбому їх підписи, а до кишені гроші.