Ксьондза ця сцена прибила зовсім, а тут відразу же прийшов уповноважнений Наг і забрав його на допит.
Для мене було ясно, що посадовили його в одиночку з «божевільним» і тримали цілий вечір у камері смертника, щоби пограти йому на нервах і привести до психічного стану потрібного для підписання «листа Федуковіча».
Коли ксьондз після півночі вернувся до камери, я побачив, що з ним зовсім зле. Він став виявляти справдешні об'яви помішання розсудку.
Переконавшися, що дозорець вийшов на ґанок — я тихенько забалакав до Келюса, щоби трохи заспокоїти його.
Він зрадів і припав до мене. Плутаючи думки, став виливати все, що гнітило йому душу.
ҐПУ давно вже пропонувало йому, щоби він став тайним аґентом і давав матеріяли на своїх колеґ. Потім стало вимагати, щоби дав свій підпис під листом Федуковіча.
Коли він відмовився, залишили його на якийсь час у спокою.
Тим часом у нього загостював артист-співак Чужбінін. З тиждень тому Келюса арештували й показали йому в ҐПУ протокол зізнань Чужбініна, що ксьондз жив із ним тай із своїм органістом, молодим хлопцем Ясьом — як… із жінками. До «протоколу» була пришпилена пачка порнографічних знимок, що їх нібито знайшли при обшуку в помешканні ксьондза.
Запропонували йому знову, щоби підписався під листом Федуковіча, — інакше все це буде опубліковане в пресі.
Спростовувати й публічно оправдуватися ксьондз не мав би найменшої змоги. Все ж таки він відмовився і став вимагати конфронтації з Чужбініном і Ясьом. Та це все й умови арешту (перед тим залякували, що вночі застрілять і ніхто знати не буде) сильно вдарили добросердечного і слабохарактерного ксьондза по нервах. Яся ҐПУ теж арештувало і у ті дні держало у льоху під тюрподом. Той льох, з болотом замість долівки та масою голодних щурів — не одного вже примусив «признатися», у чому тільки ҐПУ хотіло.
Сьогодні Келюсові показали на допиті протокол, підписаний Ясьом, у якому той говорив те, що й Чужбінін. Ксьондз, що був вже напівбожевільний — підписався під листом Федуковіча.
На другий день ксьондза звільнили. Зустрівся я з ним, незадовго перед його смертю, у винницькій психіятричній лічниці — та про це пізніше.
З того часу до моєї камери часто садовили привезених із тюрми смертників, та це не робило вже на мене великого вражіння.
Коли за вікном почало весніти — Харченко приніс папірець, що моя справа передається прокуророві, і запропонував підписатися, що мені про те об'явлено. Відвернувшися на тапчані до стіни, не звертаю на нього ніякої ураги. Посердившися трохи — пішов ні з чим, написавши, що я в присутності дозорця відмовився підписати. Звичайно, коли справа йшла до прокурора, в'язня переводили з тюрподу до в'язниці. Мене надалі тримали в тюрподі. Очевидно, ҐПУ рішило розстріляти по надзвичайній сесії, залишивши на боці мою «психічну хворобу». За всяку ціну треба ж тепер, поки не пізно, добитися, щоби відправили до в'язниці. Але — як?
Коли хтось із в'язнів тюрподу захворів важко — його відправляли на лікування до в'язничної лікарні, бо лікар при ҐПУ мав тільки засоби першої допомоги.
По ходу своєї «психічної хвороби» відмовляюся кілька днів від їжі, щоби виснажити себе і «налякати» ҐПУ можливістю голодової смерти, якщо не буде пристосоване штучне відживлення, для чого мусіли би відправити до в'язничної лікарні.
Та чекістів це «не зворушує», а виснажувати себе до кінця — нема сенсу. Треба шукати іншого способу.
Під кінець зими я сильно перестудився у холодній камері. Кашляв, у грудях хрипіло на всі голоси. У голову вскочила маленька ідея, яка може найбільше спричинилася до того, що я не досидів у тюрподі до розстрілу.
Витягнувши із розбитої шибки вузенький, довгий відламок шкла, запхав його гострий кінець собі в горло і зробив там глибокий поріз. При кожному віддихові вискакував із горла струмок кровй. Зробив це незадовго перед тим, коли дозорець мав відмикати камеру, щоби подати обід. Наливши досить крови коло тапчана на долівку, лягаю й удаю, що вже наполовину мертвий.