Відімкнувши камеру й побачивши мене, Котєльніков побіг за дижурним по ҐПУ. За кілька хвилин прийшов дижурний, а небавом по його відході прийшли: Ґаліцкій, Харченко й лікар.
Лікар розщіпнувши сорочку, приклав до грудей слухавку. «Грало» в них як не треба краще! До того, кров попадаючи при диханні в легені, викликала кашель, що подразнював поріз. Кров плила далі. Помацавши живчика і глянувши на обличчя, яке зрештою, після кількаденної голодівки виглядало напевно не краще, ніж у сухітника перед смертю, — лікар безпомічно розвів руками.
— Треба льоду… Треба кровоспинюючого застрику… Словом, треба лікарні.
Ґаліцкій повернувся до дверей.
— Ходімте, товариші.
Чую, що вийшовши за двері, стали всі коло них. Напружую слух.
— Що з ним? — питає тихо Ґаліцкій.
— У нього, — таємничо картавить лікар-жидок, — лопнула в легенях артерія… Остання стадія сухот… Капут!.. Може до ранку доживе ще, а може за годину-дві кінчиться…
Якийсь час панувала мовчанка. Потім Ґаліцкій:
— Скажи, Харченко, Сабові, щоб зараз же запріг коні. А ти тим часом виготов перечислення його за в'язницею і відправ до її лікарні. Най собі там здохне, по якого чорта будемо з актами возитися…
Серце радісно здригнулося. Ще «повоюєм»!.. Через годину я лежав у тюремній лікарні і симпатична сестра, знайома ще з минулого побуту у в'язниці, клала мені на груди зовсім непотрібний там лід.
© Юрій Горліс-Горський. У ворожому таборі (Терпіння), 1935.
Текст звірено з виданням: Горліс-Горський Юрій. У ворожому таборі // «Літопис Червоної Калини» № 16–18 (82–84). Скрипторій історичної прози, том IX. Львів 1998.
Джерело: Е-бібліотека Exlibris
Файл взято з е-бібліотеки «Чтиво»: www.chtyvo.org.ua