— Я — Женя, а це мій товариш Андрійчик.
— Що це за річка?
— Це-е? Та це ж Лебедь!
— Ле-е-б-е-дь?!
— Ну так, Лебедь. Сюди ж приплили Дніпром три брати: Кий, Щек і Хорив. А у них була сестра Лебедь. Вони ж заложили Київ! Хіба ви цього не знаєте?!
Роблю нарочито здивовану міну.
— Перший раз чую!
Дівчинка потискає плечима.
— Боже! То що ж ви знаєте? Може ви й не знаєте, що Київ — це столиця України?
— Е — ні. Це то я вже знаю…
— А знаєте, — тупає хлопчина ногою до горбочка, — що отут закопані сім українських козаків, яких убили красноґвардійці?
Дивлюсь на зложений із квіток хрест і серце стискається мені болюче і радісно.
У губернському відділі народньої освіти веснянкуватий жидок уважно переглядає заповнену мною довжезну анкету. Перепитує ще раз, що я робив до 1917 року, до 19-го, до 22-го, яке моє соціяльне походження, відношення до большевицької революції, до комуністичної партії, і т. д. Даю ширші «пояснення», які його надзвичайно задовольняють.
Зробивши на анкеті помітки і пришпиливши до неї подані мною документи, «товаріщ» зробив «соломонівську» міну.
— Добре… Так-так, товаріщ… У зв'язку з цією українізацією мусимо приймати на роботу багато українців… Але ж мусимо і уважати, щоб контрреволюції петлюрівської не напхалося…
«Свій чоловік» переглянув у кабінеті виданий мені документ, що я принятий на службу і зкермовуюся до одного із повітових відділів освіти, для призначення на посаду волостного шкільного інспектора. Відмітивши собі щось у блокноті — видер чистий листок і написав на ньому назву вулиці й число будинку.
— Запам'ятайте і порвіть. Зайдете увечері і спитаєте за Сонею Барабаш. То наша дівчина. Це, знаєте, зручніше. Коли мужчина заходить до мужчини — це може бути підозрілим. А до дівчат — чекісти теж ходять — не про політику говорити. Поговоримо трохи, дам вам деякі інструкції.
Кімнатка у Соні чистенька, бідно, але із смаком уряджена. Над ліжком Шевченко. На столику невеликий портрет Лєніна у вінку із засушених квітів.
«Свій чоловік» називав Соню — «сонечком». Пояснив мені, що у вінницькому гуртку — це її конспіративне «прізвище». Назва ця до неї якнайкраще підходила. Вся вона була тепленька, ласкава — як весіннє сонце. Працювала сестрою милосердя у міському шпиталі. Це теж було їй до лиця. Але для мене було страшно незрозумілим, що ця велика дитина могла робити в боротьбі, між людьми, які гралися у «жмурки» із смертю.
«Свій чоловік» інструктував мене:
— Багато шкіл не мають ще учителів. Сільські школи є на волостному бюджеті і приймати учителів будете мати право ви самі. Уникайте обсаджування шкіл учителями — дітьми священиків. Це переважно дуже добрий, національно свідомий елемент, але через пару місяців може бути «чистка» і їх усіх повикидають. Як трапляться вам відповідні поповичі та попівни — порадьте їм, так, «між иншим» поїхати до мене. Я їх буду улаштовувати у місцях, де не знають їх походження, а мовчати про нього — вони вже й без поради будуть. Старайтеся приймати якнайбільше освічених, національне свідомих дітей бідних селян. Це, зрештою, найкращий, добре «загартований» елемент, бо більшість із них здобували освіту самотужки. Українізація шкіл мас за ціль прищеплення українцям культури «національної формою — інтернаціональної змістом». Ми мусимо виховати молоде покоління: — «інтернаціональне» зовнішньою формою — національне змістом. Я переконаний, що, ломимо волі червоних москалів і нашої — цей процес буде розвиватися стихійно. Наше завдання лише пробуджувати й приспішувати його. Отут маєте виписаний плян шкільного політичного виховання. Під ним, обома руками може підписатися комуніст — москаль, жид, латиш, пізнання якого з ділянки національних питань — обмежуються політграмотою Бухаріна. Але будьте обережні з комуністами-українцями, особливо галичанами. Ті мають нюх. Ви мусите знати душу кожного підвладного вам учителя. Свою відкривайте лише там, де це буде необхідно й то абсолютно тільки до порога 58 артикулу карного кодексу. В такому випадку ви можете бути «з національним ухилом», але на «сто процентів совітський українець, який не мріє про жадну контрреволюцію».
Мене титулували вже «таваріщ інспектор». Мав не одну, а тимчасово дві волості — 53 школи. Жив я у величезному графському палаці. На долині містилася школа семирічка. Половину поверху займали: завідуючий школою із дружиною, дві учительки й учитель. Друга половина — сім кімнат — належали до «резиденції» товариша інспектора. У причудливої архітектури надбудові над нами — мешкали сови, галки і горобці.