— Сідай. А що таке — Україна? Руки на лавках підносяться.
— Ну, скажи ти, — киваю на буцмоватого хлопця. Той встав і сочисто шморгнув пальцем під носом.
— Україна, — це земля, на якій ми живемо, на якій жили наші свободолюбиві предки козаки, які боронили зброєю українських селян від чужих панів, що грабували наш нарід і хотіли, щоб він на них працював, — випалив учень скоренько і шморгнувши пальцем з другого боку, запитливо подивився на учительку, мовляв: чи добре я відпалив товаришеві інспекторові?
Товаришка учителька трошки зблідла.
— А хто такий Лєнін? Росіянин чи українець?
— Росіянин.
— А — Троцький?
— Гаврей.
— А Зінов'єв?
Хлопець мовчить.
— Ну, скажи ти, — звертаюся до другорічника.
— Гаврей.
— А звідки ти знаєш?
Хлопчина зиркнув на портрет.
— По носі видно.
— А хто створив науку про комунізм? — питаю третьорічника.
— Комунізм створили Маркс і Енґельс.
— А хто вони були? — скажи мені ти, чорнява.
Циганувата другорічниця встає.
— Марс і Єндельс були жиди.
Її підштовхують з двох боків.
— Не жиди, а євреї, — поправляє її учителька.
— А батько казав, що жиди, ще й пархаті.
Кляса приснула сміхом і відразу ж споважніла. «Грізно» дивлюся на неї.
— А ти у школі всіх дурниць не повторюй, що батько дома наговорить. Бо учителька вижене тебе із школи. Ну, а хто мені скаже, хто такий був Петлюра? Підіймається декілька рук.
— Симон Петлюра — українець, контрреволюційний головний отаман українського війська, який не хотів віддавати большевикам України. Селяни його не підтримали і він відступив з своїми козаками у 1920 році за кордон, — відповідає запитаний.
— А що це була — Центральна Рада?
— Центральна Рада — то український контрреволюційний уряд, який український народ вибрав собі був після лютневої революції.
— Ну — досить. Розпускайте, товаришко, дітей та підем до вас у кімнату. Поговоримо трошки.
Діти проспівали «Інтернаціонал» і пішли.
У кімнаті учителька теж хвилювалася, але я відчув, що вже з іншої причини, як на початку у клясі. Вона дружньо дивилася мені в очі і чекала, поки я заговорю. Усміхаюся до неї.
— Вам цікаво чому я питав учнів якраз про те, що ви хочете, щоб вони знали?
— Так. Ви… Ви…
Якесь слово застрягло учительці в горлі і вона не могла його вимовити. Беру її за руку.
— Хочете, я відгадаю те слово, яке ви не можете вимовити. Ви хочете запитати мене чи я «самостійник»? Вона одверто усміхнулася.
— Ні. Не вгадали. Я не могла вимовити «петлюрівець»…
— Вам треба змінити дещо систему. Я вам дам деякі вказівки. А то так, як би хто приїхав до вас «чужий» — можете «всипатися». І взагалі треба бути обережнішою. Ви, оце зараз, так щиро відразу відповіли мені. А звідки ви знаєте, що я не тайний чекіст і не розіграв з вами «комедії»?
— Мені серце сказало…
Кладу їй руку на голову.
— Серцеві, дитино, не потурай. Воно може обдурити і на Соловки завести. В цей мент сталася страшна дурниця. Учителька схопила з своєї голови мою руку, притиснула її палко до уст — потім до грудей.
— Боже! Як би ви знали, як це важко!.. Третій рік!.. Коли це скінчиться?! Коли я вже прощався — учителька соромливо затримала мене за рукав.
— Товариш інспектор! Натисніть у волісполкомі, щоб мені платню видали. Мені ж за два місяці вже належиться — шість пудів жита і вісім пудів ячменю. Най хоч половину дадуть. Направду я не маю що їсти. Позичаю у селян хліб та картоплю. Я б собі з дому привезла, якби ближче…
Населення пограничних повітів Поділля різко відрізнялося від населення Київщини або Полтавщини, та навіть і від глибших повітів того самого Поділля, де національна свідомість селянства стояла незміримо вище. Найважчі часи здирання «развйорсток» ці повіти перебули або в прифронтовій полосі, або в запіллі українського фронту. Повстань тут майже не було, як не лічити кількох активніших сіл, що «повставали» при відвороті кожної армії, не виключаючи і української, щоб… відбити собі кілька возів цукру та соли. В «ідейному» відношенні кожне село виглядало приблизно так: десять-п'ятнадцять більш-менш свідомих українців, п'ятнадцять-двадцять «большевиків», решта — ні те, ні се: «моя хата скраю — не чіпай мене». Всі мобілізовані до української армії, ще з-перед останнього її відступу, були вдома, а до червоної армії большевики цього року вперше брали два річники, як і вперше почали організовано лазити по коморах за хлібом на «продовольчий» та «цілевий» податки. Верховодили у селах, звичайно, ті доморослі «большевики» — елемент зденаціоналізований царською армією, власне, що набрався в ній зовнішніх «прикмет» пануючої нації, та здеморалізований революцією. Як це не дивно, вербувалися вони переважно із заможнішої верстви селянства. Бідніший селянин записувався до «комнезаму», щоб давати менше, або не давати зовсім продподатку, але від якоїсь політичної активности — ховався хоч би і за жінку. Значний відсоток населення, а в поодиноких селах — переважна більшість — були поляки. Таке село відзначалося тим, що скільки було у ньому поляків — всі були свідомими поляками. Це була заслуга виключно польських католицьких ксьондзів. У той час, як православні священики, здебільш «малороси», налякані арештами і погрозами, відхрещувалися від всякого впливу на селян та шкільну дітвору, а зрештою» в національному напрямку і не могли нічого дати, — у селах, де була польська школа, діти виховувалися у скрайньо національному дусі. Цього не можна було робити в школі, тим більше, що до польських шкіл партком сам присилав учителів-комуністів, але це робилося на потайних годинах релігії у приватних мешканнях, робилося у релігійнних дитячих організаціях при костелі, незважаючи на те, що учителі всіма засобами, включно до інтервенції ҐПУ — боролися з цим. Коли поляк ішов, хоч би із чисто «практичних» мотивів, до комнезаму чи комсомолу — ксьондз прилюдно виганяв його у неділю із костела, а до того, щоб записавшись до комсомолу, не йти, як наказував статут, до церкви — подільський поляк тоді ще «не доріс». У селян з польським населенням безбожництва тоді ще не було й сліду, в той час як у православних парафіях всі місцеві большевики — починали свою кар'єру від боротьби з попом і церквою. Особисті податки, які «дорізували без ножа» православного священика — ксьондз виповняв сміючись, їх збирали для нього парафіяни протягом однієї години. Ворожа до большевизму політична активність ксьондзів, окрім тієї простої причини, що всі вони були глибокими патріотами своєї нації, пояснювалася ще й тим, що ксьондз не мав на своїй шиї безпорадних попаді і попенят. Він рідко коли тримався хати, роз'їжджаючи увесь час по селах своєї парафії. Особливо, коли справа хилилася вже до арешту. Тоді найти ксьондза «чужому» чоловікові — справа була нелегка. Були випадки, коли ҐПУ, довідавшись, що ксьондза нема вдома, несподівано приїжджало у неділю до костела, щоб арештувати його після служби Божої. Та… несподівано виявлялося, що службу править ксьондз з другої парафії, а місцевий править сьогодні десь у третій. Коли ж ҐПУ приїжджало другий раз, то ксьондз, переконавшись «чим пахне» — у цей час був уже в Тернополі або Львові. На його місце прибував інший, який продовжував його роботу. Арештований ксьондз мав безпереривну матеріяльну підтримку від парафіян і у тюрмі, і на Соловках, аж поки його не вимінювали за півдесятка комуністів до Польщі.