Харків — лоно українського націоналізму. Художник В. Бондар, 1988 рік
Отже, роздивляючись на «інші сторони» діяльности М. Міхновського, а також виокремлюючи з них певного ключового складника його особистости, зауважимо, що саме в такий спосіб до нас приходить не символічне, відтак реальне розуміння першости цього діяча в усьому. Зокрема вільно завважити вплив М. Міхновського на розвиток військового, культурного, ба навіть літературного рухів в Україні початку XX-го століття.
«М. Міхновський і наша літературна традиція», «Микола Міхновський і література» — саме такі назви мали розвідки, відповідно, літературознавця Ю. Бойка і Ф. Коковського, знаного галицького письменника, перекладача й народознавця. Зокрема останній з них зазначає, що «здавалося, в такому розгарі праці, серед таких важких обставин не було в Міхновського часу на те, щоб займатися ближче літературою inter arma silent musae, а Міхновський усе своє життя зброї не кидав».
Зауважмо, що авторові цитати ходить про доробок саме у красному письменстві, що засвідчують листи М. Міхновського до О. Маковея, де майбутній автор «Самостійної України» питається порад, лишень пробуючи сил у писанні. До того ж додається і пізніше в часі поважне видання поетичної збірки «Лірика» Міхновського (Київ, 1912 p.), а також його численні літературознавчі публікації у редаґованому ним часописі «Сніп» (Харків, 1912—1913 pp.).
Зрозуміло, що ідеологічні переконання М. Міхновського, навіть у суто літературних справах, мусили-таки виступити на кін, що й спонукало до іґнорування, зокрема радянськими «дослідниками», відповідного періоду історії української літературної традиції.
Так, по тривалому замовчуванні журналом «Радянське літературознавство» цікавої розвідки Б. Ванцака, вже у 1991-му році вільно було нарешті дізнатися про «першу на Наддніпрянщині українську газету», що її видавав В. Шемет. Простеживши у тій розвідці життєпис В. Шемета мало не по днях, Б. Ванцак чомусь жадним словом не вказує на його найближчого друга й спільника, М. Міхновського, чия Українська народна партія мала «Хлібороба» за власне партійне видання.
Проте цього імені видатного діяча не міг замовчати Ф. Коковський, пишучи про нашу літературну традицію і вказуючи на те, що М. Міхновський «у Полтавщині видає з товаришами „Хлібороба“, а коли російська влада припинила його, видає в Катеринославщині „Запоріжжя“, а коли й тут не дала працювати тверда рука московського уряду, пробує видавати у Харкові „Слобожанщину“».
Пригляньмося пильніше до цих фактів життя і творчости М. Міхновського. Слід зазначити, що у згадувані часи годі було мріяти про будь-яке видання українською мовою в Україні, адже така була «об’єктиви даність», накинута імперською владою. Валуєвський циркуляр 1863-го року укупі з «таємним актом» 1876 p., що ними, по суті, заборонялось «все вкраїнське», діяли на початку XX-го століття. Можемо ствердите що знаний часопис «Киевская старина» (1882—1906) — від 1902-го року виходив під редакцією В. Науменка як «Україна» — залишався єдиним національним друкованим виданням, яке вміщувало на своїх сторінках твори українського красного письменства рідною мовою. Проте навіть з оприлюдненням «царських вольностей» становище української преси не поліпшилося. «Коли був виданий маніфест 17-го жовтня 1905-го року про громадянські вольності, — повідомляв полтавський часопис „Рідний край“ 12-го серпня 1906-го року, — то зараз же підвела голову і пригнічена українська преса. Але ж, побувавши довгий час під забороною, вона не могла зараз же міцно стати на ноги, не маючи за собою ані газетних робітників, ні відповідних друкарень, бо навіть наборщиків не легко було найти, — тим-то через технічні умови та через адміністративні утиски — вона має характер якийсь випадковий і недовговічний».