Недовговічною була й «царська вольность» на той період національного відродження нашого краю, оскільки вже 24-го листопада 1906-го року виходять «Тимчасові правила про друк», що ними, нарешті, було приборкано стихійну хвилю позацензурної діяльности українських видань.
До того часу в Лубнах встигає вийти п’ять чисел часопису «Хлібороб» під редакцією В. Шемета. «Першою ластівкою українського шовінізму» назвав це видання майбутній міністр Центральної Ради І. Стешенко. Про зв’язок «Хлібороба» з підпільною Українською народною партією (УНП), яка, поставши 1902-го року, зокрема під проводом М. Міхновського, фактично керувала діяльністю часопису, згаданий І. Стешенко писав: «Ми стикаємося з виступом на відкриту арену українського шовінізму, що належить до того ж типу, який вже сформувався і яскраво висловив себе в брехливій газеті „Самостійна Україна“ (орган УНП. — І. Б.-Т.), котра видається в Галичині». Останнє число забороненого «Хлібороба» вийшло 16-го грудня 1905-го року. Первістком україномовної преси на східніх землях України вважали «Хлібороб» до сьогодні, не замислюючись над тим, що такі заяви розминаються з історичною правдою.
З історії нашого друкованого слова знати, що перше число «селянської часописі „Хлібороб“» з’явилося «явочним порядком» (коштом і заходами Лубенської української громади) 12-го грудня 1905-го року. Натомість «Слобожанщина», як «щоденна політична, економічна, літературна та громадська часопись», що її редактором-видавцем був М. Міхновський, вийшла друком 26-го березня 1906-го року, себто через три місяці після появи «Хлібороба». Тривалий час ця інформація замикала вуста усім дослідникам. Утім, з листування І. Липи вільно буде дізнатися про першість М. Міхновського у справі виходу «першої української газети».
На доказ того, що задовго до появи «Хлібороба» в Лубнах саме Харків мав стати за колиску українського друкованого слова, слугує лист Олександра Кандиби до Івана Липи від 13-го квітня 1904-го року, в якому письменник, знаний широкому загалові як Олександр Олесь, писав:
«Дорогий Іване Львовичу!
Звертаюсь до Вас з дуже неприємним проханням. Коли Ви маєте зайвих сто карбованців, то, будьте ласкаві, пришліть мені по адресі: Суми, Нове місто, Марії Івановні Кандибі (сестрі).
Надзвичайно ці гроші мені зараз потрібні, я буду Вам безкраю вдячний, що Ви мені допоможете в цьому. Виплачу Вам незабаром або всі зразу, або частинами, як схочете.
„Слобожанщина“ вийде тільки через два місяці. Купується друкарня і організовується українське видавництво.
Відповідайте, коли можете допомогти.
Ваш щирий О. Кандиба».
Борис Грінченко, згадуючи вихід «Хлібороба» 1905-го року, зазначав, що жадна київська друкарня «не згоджувалася випустити перший номер першої вкраїнської газети… І несподівано в маленьких Лубнах знайшлася друкарня, що глянула на сю справу інакше». Втім, як бачимо, виявився факт заснування такої друкарні в Харкові ще 1904-го року.
Хай там як, але згадана друкарня, що розташовувалася за адресою: Катеринославський пров., 8 (неподалік помешкання самого видавця-редактора по вул. Конторській, 21), проіснувала недовго. Адміністративні утиски на «ідеологічному ґрунті» щодо новоспеченого київського адвоката-правника дедалі більше перетворювалися на жорстоку реакцію проти активного діяча національного руху, автора «Самостійної України», що, крім того, підозрювався у заснуванні організації «Оборона України», чиїм завданням були революційні акти і яка стала ядром бойових клітин Української народної партії М. Міхновського. Нагадаємо, що на початку діяльности УНП її програмові документи друкувалися здебільшого за кордоном, в Галичині, і то із зазначенням вигаданого місця друкування — з огляду на поліційні заходи тодішньої влади.
Газета «Слобожанщина». 1906 рік
«Невесело тепер в Україні, — повідомляв „Рідний край“ у січні 1906-го року. — Здебільшого заведено скрізь „усиленную охрану“, а через те невільно людям збиратися й радитися про свої потреби. Багато людей сидить під арештом — інтеліґентів (освічених), селян і робітників. Та й ще арештовують щодня нових, газети припиняються, конфіскуються».