Звичайно, нескладно здогадатися, що ж саме оповідачка відтоді змушена була І. Бабелю «давати», і що ж насправді нахабний письменник при тому «витягнув» і «поклав». Але здогадуватися можна, будучи озброєним сучасними психологічними методиками фройдистського штибу, а під згадувану пору 1920—30-их років виникали зовсім інші асоціяції. «— Що будемо робити, товаришу Сталіне? — лякалися успіхові якого-небудь літератора у ті благословенні часи. — Як що робити? Заздрити будемо», — відповідав на це неабиякий психолог, а також Перший критик СРСР. Хоч від фрустрацій в імпліцитній формі це не рятувало, і навіть сьогодні важко щось заперечити, коли і femina довкола виключно melancholica, і Франко віднедавна — зовсім не Каменяр, і навіть Леся вже, здається, — не Українка. І взагалі, заходячи наразі в розмову про зразки еротичного письма в українській радянській літературі, вкотре наштовхуєшся на монолітність контексту. Офіційна думка зазвичай трактує їх за порнографію, натомість самі письменники, зі свого боку, також зближуються у своєму погляді на даний предмет до незначних відстаней. Так, ніби маємо справу з одним автором і однією моделлю, а також універсальним ракурсом і чітко означеним менталітетом радянського мистця.
Для начальства 1920—30-их достатньо було покласти модель спиною до мольберта й поставити перед нею люстро, як голизна одразу ставала ознакою обізнаности з шедевром Веляскеса. Втім, навіть покладені а ля Олімпія чи посаджені а ля Вірсавія, підтоптані радянські панянки все одно мали неапетитний вигляд. І тому автора-соцреаліста завжди охоплював правець серйозности, щойно справа доходила до опису еротичних сцен, адже після постсимволістської та футуристичної евфорії 1910—20-их радянська жінка вже була не просто жінкою, але символом Батьківщини, і тому словесне зображення тих же жіночих сідниць обов’язково мусило нагадувати читачеві про поля й ліси його незайманої Вітчизни, себто письменник був приречений так описувати відповідні портрети і сцени, щоби їх можна було примістити у шкільній читанці. У такий спосіб читач мусив зрозуміти, що Україна — це край, що має власну духовну спадщину. Натомість Захід — це, безперечно, гниле болото, куди інколи їздять українці, аби дізнатися, що і вони, Химко, люди, які вже не червоніють за столом при інтернаціональному слові «хунвейбін». Там, на Заході, буржуйський еротизм виявився полем потужних інтелектуальних спекуляцій. Але одна справа — захоплюватися якою-небудь Раєю Троянкер, і зовсім інша — писати про еротику в журналі «Комуніст».
Частина 10
КВАРТИРНЕ ПИТАННЯ І КОМУНА В СТЕПАХ
Архітектура соціялізму: стріха з орнаментом чи ар деко?
Люди існують, як порода термітів, спеціальність яких борознити ґрунт і зводити геометрично правильні споруди — кристали із глини, соломи й дерева.
Повернулися ми і трах… немає міста. Думка одна вгору, інша під ноги, хрест-навхрест. Порожнечі та кулі, ще трапецію видно. Життя немає. Усе.
Сьогодні чомусь прийнято вважати, що історія радянської архітектури має один таємничий пробіл, а саме — зовсім не описаний механізм керування нею, прийняття рішень тощо. Мовляв, незрозуміло, ким вони приймалися, як був улаштований найважливіший фактор утворення стилю, ота внутрішня професійна ієрархія, що дозволяла миттєво втілювати в будь-якій точці СРСР прийняті в Москві рішення. Мовляв, у жодній з написаних дотепер історій радянської архітектури про це анічичирк.
Будівництво моделі пам’ятника III Інтернаціоналу. Згори вниз: І. Меєрзон, T. Шапіро, В. Татлін. 1920 рік
Насправді ж саме І. Сталін — Перший літературний критик, Перший мовознавець, Перший архітектор і ще багато в чому «перший» — очолював цю ієрархію, зробивши з архітектурного проектування й будівництва в підвладній йому країні слухняний інструмент формування цієї останньої згідно з власними уявленнями.
Так, Сталін не вибирав (як Гітлер — Шпеера) якийсь один напрямок чи одного улюбленого архітектора. Ніхто з архітектурної еліти, яку взяв в оборот Сталін на початку 1930-их років, не міг би сказати, що перемогли його власні архітекторські погляди. У цьому «виборчому» сенсі не перемогли ані конструктивісти, ані клясицисти. Використали всіх, обравши декілька підручних, заслужених і професійних майстрів, аби керувати республіканськими проектами, що їх затвердило вище столичне начальство. Начальником усіх знакових будов у СРСР був, як знати, І. Сталін. І тому процес утворення сталінської архітектури 1931—1954-их років — як і будь-який з давно розроблених процесів переходу з «революційних» форм на тоталітарні — аж ніяк не був позбавлений логіки, адже за логіку були смаки однієї людини.