Відтак, на місцях вирішували архітектурні задачі зазвичай рядові будівничі нових індустріальних форм, які згодом бралися на озброєння або заперечувалися у вищих інстанціях. З-поміж усіх архітектурних ідей і споруджень, найбільш різко відкинутих культурою, насамперед варто згадати проект мобільних житлових осередків М. Охітовіча, а також будинок московської Центроспілки, побудований Ле Корбюз’є.
Проєкт Палацу Рад. 1934 рік
Згідно з темпами урбанізації того часу, перехід групи Будкому РСФСР, якою керував М. Ґінзбурґ, від урбанізму до дезурбанізму відбувся, як свідчить історія архітектури, за півтори години. У 1929-му році до майстерні Будкому, немов Остап Бендер з роману «Золоте теля» І. Ільфа і Є. Петрова або реґент-консультант Коров’єв з «Майстра і Маргарита» М. Булґакова, завітав нахабний молодик у капелюхові й картатому піджаку, потинявся між розставлених підрамників з кресленнями будинків-комун і зник. Це був Михаїл Охітовіч, що мав натоді 33 роки. Наступного дня він прийшов знову і зачинився з керівником групи М. Ґінзбурґом у його кабінеті. Сцена, що достоту нагадує відповідний акт зі згаданого «Золотого теляти»:
«Уже спорожнів „Геркулес“ і босоногі прибиральниці ходили по коридорах із брудними відрами, уже пішла остання друкарка, що затрималася на годину, щоб надрукувати особисто для себе вірші Єсеніна „Влача стихов злаченые рогожи, мне хочется вам нежное сказать“, уже Сарна Михайлівна, який набридло чекати, підвелась і, перед тим як вийти на вулицю, стала масажувати собі повіки холодними пальцями — аж раптом двері полихаєвського кабінету затремтіли, відчинилися й відтіля ліниво вийшов Остап Бендер. Він сонно глипнув на Сарну Михайлівну й пішов геть, розмахуючи жовтою текою із взуттєвими шнурками. Слідом за ним з-під живлющої тіні пальм і сикомор виринув Полихаєв. Сарна глянула на свого високого друга й без звуку опустилася на квадратний матрацик, що зм'якшував твердість її стільця. Як добре, що співробітники вже розійшлися й у цю хвилину не могли бачити свого начальника. У вусах у нього, як пташка на гілці, сиділа алмазна сльоза. Полихаєв на диво швидко кліпав очами й так енергійно потирав руки, ніби хотів тертям добути вогонь, згідно із способом, прийнятим серед дикунів Океанії. Він побіг за Остапом, ганебно всміхаючись і вигинаючи стан.
— Що ж буде? — бурмотав він, забігаючи то з одного, то з другого боку. — Адже я не загину? Ну, скажіть же, золотий мій, срібний, я не загину? Я можу бути спокійний?»
От лишень не під вечір, а всього лише через півтори години, і то в доброму гуморі, з кабінету вийшов М. Ґінзбурґ і весело сказав співробітникам: «— Будемо дезурбаністами!»
Отже, суть теорії дезурбанізації М. Охітовіча, схожа на переміщення міст-садів у «Чевенгурі» А. Платонова, полягала в наступному. «Місто повинне загинути… Революція в транспорті, автомобілізація територій перевертають усі звичайні міркування щодо неминучої скупчености і скупчення будинків та квартир», — значив М. Охітовіч у 1929-му році. Замість міста він пропонував індивідуальні розбірні житлові осередки, які можна перевозити на індивідуальних автомобілях по розвинутій мережі автошляхів і встановлювати в будь-якій точці радянського ляндшафту. Корбюз’є було застеріг офіційного діяча архітектури, але той лише відмахнувся: «Ми ставимо діягнозу сучасному місту. Ми кажемо: так, воно хворе, смертельно хворе. Але лікувати ми його не хочемо».
Незабаром у теоріях М. Охітовіча зауважили «антиленінські методологічні позиції», і згодом майже всі архітектори працювали вже в майстернях Міськради, займаючись під керівництвом Л. Каґановіча переплянуванням Москви. Себто саме тим, чим, за словами Ґінзбурґа, займатися донедавна не хотіли: «лікуванням сучасного міста». М. Охітовіч у 1934 р. був виключений із партії і призначений займатися проблемою «національної форми соціялістичної архітектури».