Якнайкраще ж вищезгадану моторику переходу до тоталітарних форм управління архітектурою демонструє факт оголошення в 1931-му році всесоюзного конкурсу на кращий проект Палацу Рад. До речі, саме цей рік, коли про жадні стилістичні реформи в СРСР не було й мови, а конструктивізм досі сприймався за офіційний радянський стиль, став початком кінця того самого конструктивізму, у розправу з яким вищезгаданий конкурс дуже швидко перетворився. Між іншим, він так і не завершився, оскільки наближалися радикальні зміни курсу політики партії в архітектурі та міському будівництві, чию науку в Інституті з відповідною будівельно-комунальною назвою опановував свого часу також автор сих рядків. Лише у травні 1933-го року було оголошено, що за основу для подальшого проектування Палацу Рад узято варіянт Іофана; московський конґрес нової архітектури, що мусив відкритися в червні 1932-го, відмінили за місяць до відкриття, і вже у квітні 1932-го архітекторам було велено об’єднатися в єдиний Союз, а радянському проектуванню запропоновано відроджувати «клясичну спадщину».
Отже, сталінський «соціялістичний реалізм», або «неоклясицизм», — при всій своїй здавалося б, еклектичності, — явище на рідкість цілісне, адже за ним стояла чітко визначена позиція, що відбирала під себе архітектурні засоби вираження скрізь, де могла їх знайти. З одного боку, за допомогою архітектурних конкурсів, премій, наближень і принижень Сталін відбирав, формував і дресирував архітекторів (за допомоги їхніх же власних колеґ). З іншого боку, не забувались надбання західного комплексу архітектурних ідей.
У сучасному мистецтвознавстві та історіографії, до речі, взагалі відсутній термін, який би характеризував «національну» приналежність хваленої «радянської» архітектури кінця 1920-их — 50-их років не з політичної точки зору або історичних подій, а з професійної позиції. Назагал суцільний плагіат і «професійне» переосмислення. З уваги на деяку спорідненість західних та вітчизняних мистецьких практик вільно буде визначити цей спільний стиль як Ар Деко, а не лише як аванґардний «конструктивізм» чи носталгійну «сталінську» архітектуру. Слід зазначити, що проблема визначення питомого архітектурного стилю в радянській історіографії подібна до ситуації з визнанням стилю Ар Деко, який на Заході довгий час також не сприймали за ціле, через що він існував під різними назвами: у Франції як «декоративний», «компромісний стиль»; у США — як «нью-йоркський», або «вертикальний стиль»; у Східній Европі — як «рондо кубізм».
На Заході стиль Ар Деко існує в межах 1908—1912 pp., а розквітає у 1925—30-их, натомість його розвиток в СРСР припадає на другу половину 1920-их років, а розквіт — на другу половину 1930-их. Нарешті, завершується Ар Деко на Заході у 1940—41-их, натомість в СРСР — у другій половині 1950-их років.
Зрозуміло, що розвиток традицій і декоративних тенденцій у радянській архітектурі відбувався в руслі розвитку раціоналістичних течій. Зрештою, саме виникнення держави з новим політичним строєм та комуністичною ідеологією визначило ідею утворення нового стилю, а вже боротьба між новаціями та традиціями в межах цехових дискусій привела до виникнення великої кількости архітектурних споруд, які в своїй основі мали компромісні рішення й поєднували раціоналістичну та декоративну тенденції. На межі раціоналістичного і традиційного виникла унікальна культура стилю Ар Деко.
Квартирне питання соціялізму
Нічому на світі не заздрю — лише хорошій квартирі.
Клясичний концепт будинку як «стріхи з орнаментом» видатні майстри архітектури намагалися пристосувати до сучасних вимог (І. Фомін, І. Жолтовський, І. Ґолосов та ін.), через що цілі центральні квартали в індустріяльно-столичному Харкові будувались за комунально-футуристичним принципом. Так, у «конструктивістських» будинках були відсутні кухні, адже громадянам комуністичного майбуття ніколи буде готувати, прати чи грати в шахи, оскільки харчуватимуться й розважатимуться вони, відповідно, в їдальнях і профспілкових клюбах.