Такий ракурс розгляду історико-літературної спадщини, обумовлений віддавна, склався в системі координат офіційного літературознавства, де рефлексія літературного досвіду, архіву й сучасного доробку організовувалась у категоріях історичної детермінації. Але подібно до того, як в етнографії стерильність бромлеївської концепції «етносу», будучи покликана обмежити вплив сучасних підходів до проблем національного, виявилась відсутністю критичного імунітету до соціял-органіцистських ідей, спричинених популярністю теорії Л. Гумільова про расову вітальність (і в результаті — утвердженням російського шовінізму), так само в українському літературознавстві теоретичний вакуум, що з’явився у 1990-их роках після зникнення ориґінальних версій «призначення літератури», став заповнюватися компенстаторським «націоналізмом». «Для пласту офіційної культури змінилася форма ідеології, але не суть — тобто необхідність обслуговувати ідеологію, нехай і нову, — значить О. Кривенко. — За невеликим винятком, це здійснюють ті самі люди: нам щодня доводиться спостерігати типове трагікомічне дійство, коли „номенклатурні творці“, що вчора виготовляли бездарні пам’ятники та портрети комуністичних вождів чи свої музично-літературні творіння присвячували Радянській Батьківщині, тепер з тим же успіхом виготовляють бездарні пам’ятники та портрети українських національних героїв чи іншу сумнівної вартості продукцію Неньці Україні».
З перспективи часу вільно буде визначити коріння проблеми, що стосується, зокрема, ситуації «мітотворення». Ця ситуація, як знати, сформувалась за умов «ревізіоністського» підходу до статичних тем і персонажів з історії України, будучи актуалізована появою одіозних досліджень американського славіста Г. Грабовича, які спричинили появу вітчизняних досліджень: «Вурдалак Тарас Шевченко» О. Бузини й «Шевченків міф України» О. Забужко. Завершальним акордом в офіційному шевченкознавстві стало визнання «національно-духовної» орієнтації сучасних методологій, представлених, зокрема, концепцією «національно-екзистенційної ідентифікації» П. Іванишина. Натомість застосування вітчизняними дослідниками решти сучасних методологій «прозахідного» зразка в рецепції офіційного літературознавства виглядає так, «немовби туземці гралися з блискучими консервними бляшанками», як вважає Г. Клочек, а подальша «фальсифікація» постмодерністськими новаторами іконічних образів «національного» канону взагалі сприятиме повному вимиранню згаданих туземців, які повторять «долю американських індіанців, австралійських абориґенів чи сибірських автохтонів».
Натомість реконструктивна увага «постмодерного» літературознавства 1990-их прибрала питання «сакральности» з будь-якого тоталітарного канону завдяки зведенню як «соцреалістичного», так і «духовно-національного» до рівня побутової дотепности, реальної соціокультурної вигоди й стильової обмежености. «Ми не збираємось канонізувати національну історію, — зазначає О. Доній у симптоматичному дослідженні „Покоління оксамитової революції“. — Настав час конверсії міфів. Якщо бій під Крутами був не тільки жертвою з боку молодих ідеалістів, а й підступною зрадою з боку націонал-демократів, котрі послали молодняк на смерть, а потім її оспівували, то ми повинні говорити, що це було саме так. І якщо виявиться, що правда, наче славнозвісна Січ була не лише „колискою українського війська“, але й ареалом нетрадиційної (сексуальної. — І. Б.-Т.) орієнтації, то ми повинні говорити і про це». У такий спосіб, вступаючи в опозицію щодо адаптації патріотичних інтуїцій до рівня офіційного літературознавства, постмодерністський антагонізм сформував ефект методологічного вибуху в контексті 1990-их років.
Втім, невиправдане буде звинувачення «альтернативного» літературознавства 1990-их у своєрідній «лівизні», адже його вищезгадані представники, привчені десятиліттями радянського вишколу до дбайливої каталогізації фактів і загалом музеєфікації культури, лише нещодавно були допущені до такої лякуни, як «вільна інтерпретація». Себто до здобутків зарубіжного літературознавства. Натомість доречно буде інтерпретувати перспективні досягнення такого «засвоювання» вже на прикладі сучасного доробку.