Цьому сприяє робота з «людськими документами» з недержавного архіву, де зібрані т. зв. «джерела нового типу» — сліди повсякденних практик як «офіційних», так і «простих» людей. Щоденники, спогади, листування. Словом, історія зсередини, прийнята як даність і без зазіхань на те, аби виявитися предметом аналізи. Кожен з героїв та персонажів представляє визначену позицію усередині радянського соціяльного простору, а також визначену життєву стратегію. Кожен, опинившись на одному історичному полі, здавалося б, грає за одними й тими правилами. От лишень одні грають охоче й азартно, другі — вимушено, а треті взагалі не підозрюють, що вони це роблять. Але грають усі, проживаючи «живе» життя і творячи «мертву» історію.
Письмо в умовах Задзеркалля
Потрібні добрі автори, яким можна було б вірити, добрі вчителі, яких хотілося б слухати, добрі редактори, які забезпечують належний рівень. Де їх узяти?
З перебігом життєвих подій на очі неуникненно стає наявність певного часового кордону, що відокремлює теперішнє царство абсурду від клясики нашого ковбасного минулого, і співпадає він, як стає бачити, з тріюмфом багатьох речників, з яких складається сучасна епоха постсовкізму. У першу чергу, це відчуття непевности, брак віри у вічність, що вкоренилися у свідомости абориґена після розвалу комуністичної системи. Заповідане ритмічним розвитком історії минуле було добрим для нього тому, що вирізнялося несхитністю супроти суспільних катаклізмів (і то світових, позачасових, себто таких, що не мали стосунку до життя в системі). Натомість загальний ритм, з яким запроваджується нині все нове, майже не сприймається врівноваженою режимом свідомістю того абориґена.
По-друге, диференціяція та розвиток нових ідеалізацій відбувається в означеній системі за рахунок постійного оречевлення духового росту. До духовних пошуків людства ставляться як до звичайного матеріялу для власних інфантильних ігор, не прагнучи побудувати якісно нову цивілізацію стосунків: на руїнах комуністичної утопії жити, звичайно, простіше. Загалом же минуле присутнє у свідомости людей зовсім не як витиснена у підсвідомість монструозна потвора, за яку й соромно, й боляче. Минуле перетворюється для наповнення колишньої системи із детермінанти на факт: «від 3 років до 20 був професорським сином», «кожен день від 9-ої до 17-ої служив радянській владі тридцять років», «у 1960-ті писав статті з семіотики», «у 1970-ті розводився про нездоланні бар’єри у типах культурної самосвідомости». Як бачимо, минуле, вийшовши з особистісної структури, стає нейтральним по відношенню до людини й не визначає — ані на краще, ні на зле — характеру її теперішніх реакцій.
«Душа є ознакою тіла, — якось пожартував Ляйбніц, — функція є за ідею речі». При тому слід додати, що маніпуляція речами є фізика, а маніпуляція ідеями речей є метафізика, але оскільки ідея речі сама по собі може бути річчю, що має власну ідею, — то світ фізики й метафізики єдиний, себто спільний. Інша річ, що, побутово беручи, описана вище система завше функціонує неякісно. Наприклад, основною функцією КҐБ був захист державної безпеки. Насправді ж захист держави став за імітацію захисту й витворився на відстоювання корпоративних інтересів комітету. Унаслідок того «ґосударство» зникло, а комітет безпеки лишився.
Майже те саме дається помітити й у випадку з теперішньою культурою. Навіть попри зникнення апарату цензури, вона й досі уявляється не фабрикою, де щось продукується, навіть не супермаркетом, в якому щось обмінюється, а зовсім як постісторичний смітник, відпадки з якого набувають більш-менш пристойного соціяльного статусу. «Квілтовий», себто клаптевий характер сучасної культури, де замішані допіру вже поціновані нашими юними хитрованами уламки соцреалістичного айсберга (як неодекаданс) та обрамлені «національним» декором зразки «державотворчого» мистецтва, вільно спостерігати загалом на всьому терені колишнього СРСР. «Коляж став сьогодні за норму та ідеал мистецтва», — значить російський культуролог Г. Померанц, а його співвітчизник М. Безродний взагалі пропонує за модель сучасної культури вважати афішну тумбу, яка позбавлена коріння й крони і яка швидко гладшає за рахунок нашарування нових імен.