«Підсумовуючи мовчання» минулих десятиліть, достеменно можна ствердити, що лишень у рамках зростаючої «випадкової» культури сучасна людина спроможна на щось подібне до справдешніх почуттів. Скажімо, на чуття ненависти до теперішнього сьогодення. Ясна річ, що поданий вище образ є аморфний, неокреслений і випадковий, себто такий, що навіть знищенням його «демократичного» наповнення не врятувати знетямленого абориґена. Відтак ненавидіти химеру (наприклад, владу) означає надавати їй ознак конкретности. Одиноко конкретною є лише сакральна влада, але вона іманентна щодо архетипу; сакральна влада — це влада Золотого Віку: для декого він уже проминув, заторкнувши чи то 1970-ті, а чи 1960-ті, чи зовсім вже 1930-ті роки. Натомість теперішня влада, що є за владу Залізного Віку, для тих багатьох означає лише енергетичного вампіра, який користає з неґативної енергії абориґенів, а тому й ґенерує її у них.
Тож недарма ще Чехов значив, що людина обожнює минуле, ненавидить дійсність і боїться майбутнього. З кожним кроком те, що перейдене, стає у нас чудовим, милим, незабутнім. Слова О. Мандельштама про те, що пластика ґетто буде прекрасна, коли буде повністю знищена, виявилися пророчими. Тим більш, якщо те ґетто недалеке в часі, хоч його побутові ознаки вже майже зникли: так у 1950—60-их роках цілком свідомо створювався ефемерний світ речей — всі ті столики на три ніжки та модернові торшери були вкрай недовговічні. Подібна естетизація злиднів, що на тлі тодішньої боротьби з «вєщізмом» була, звичайно, необхідна для влади, загалом відкидала колишній, більш складний зв’язок людини зі світом його речей: родинні портрети, меблі й т. ін.
Самозрозуміло, що життя на Заході також завше було заідеологізоване. Проте не забуваймо, що це була ідеологія ринку. Натомість, потужна радянська машина утворювала фальшивий світ, покликаний підмінити у свідомості людей світ справдешній. Але якщо колишні гасла були настільки просякнуті комуністичною брехнею та густо замішані на лицемірстві, що їх неважко було відрізнити від реальности, то західні зразки маскульту на зразок реклями вростають у саму реальність, позаяк пропаґують іноді направду корисні речі. Інша річ, що та рекляма постійно втовкмачує пересічному споживачеві: сенс життя у тому, аби купувати, виставляючи се за найвищу мудрість… До речі, ще кілька років тому подібна, по суті, жалюгідна естетика гендлярських відправ сприймалася в Україні зовсім інакше: посеред нечисленних зразків незнаної в нас культури реклями було так багато відвертого кітчу, ще вона навіть видавалася за цілком поважне модерне мистецтво. Таким чином, уважному спостерігачеві ставало зрозуміти, що у світі, де наймення не відповідають поняттям, поняття ніяк не співвідносяться із сутністю, а сутність, у свою чергу, відсутня взагалі, життя не має сенсу: або ви — або система.
Тому авторові сих рядків не видається дивним відхід чималої кількости культурних одиниць з поля теперішніх культур. Аж так повно зрозумівши неможливість поруйнування «пластики ґетто», рівно ж як і усвідомити власну неспроможність співіснування у подібнім контексті, сучасна людина прагне набути «нульової» відмітки на офіційній шкалі громадянської позиції. Скажімо, в мистецтві це проявляється у бажанні «відображати час», але найбільш повно — простір, що заповідає можливість виходу за межі соціяльного. В літературі подібні настрої відбиваються у відродженій естетиці самвидаву й масової втечі у порятунковий нігілізм та ілюзіон: здаватися кимось, а не бути ним. Будь-які крайнощі складаються також із власних можливостей, і лише підсистемне «ніщо» — елемент найбільш певний та стійкий, себто такий, що визначується режимом не безпосередньо, а шляхом відбирання решти елементів. І поки триватиме той процес пошуку зарозумілих «нулів», вони, ті останні, встигають побудувати власну вавилонську ортоґоналю до площини системи і зникнути з її альґебраїчно-бутафорського овиду.