Адже знати, що для творчої особистости набуття власного голосу, власної, непідвладної загальноприйнятим тембрам інтонації — подія, що рівнозначна визволенню. Вже нині мистець вільний тікати безпосередньо «в себе», а не в прикладні щодо його уподобань жанри. Вже не офіційно замовлена «путяща» й вивірена тема буде робити твір видатним, не досконалі дослідження канонів сучасного мистцеві світу, а вже сама лише присутність автора. Цілком в «антиформалістичному» дусі О. Ренуар якось доречно закинув, що в мистецтві важить не «що» і «як», а «хто». Тому від певного моменту ненависною для системи химерою ставали якраз вони — представники завше гнаної індивідуалістичної культури, яка з колишнього кухонного андеґраунду знову переходить до опозиційних шанців.
Частина 1
НА СВІТАНКУ «РЕВОЛЮЦІЙНОЇ» ЕПОХИ
Братство тарасівців: ми єсьмо націоналами
Якісь гімназисти зірвалися з гімназичної лави і творять історію.
На початку XX-го століття, застерігаючи ліберальне міщанство від надмірної романтизації ідеї народности, проґресивна українська молодь відверто закликала до «здорового, нормального вкраїнства», яке було б, «як струмочок чистої води серед пекельної дороги». Задум про створення товариства, яке виражало б спротив українського народу тогочасній колоніяльній політиці царату, з’явився в гурту студентів (І. Липа, М. Базькевич, М. Байздренко, В. Боровик) під час відвідин ними могили Т. Шевченка у Каневі влітку 1891-го року. Іван Липа, студент медичного відділу Харківського університету, разом із Миколою та Юрієм Міхновськими, М. Вороним, Б. Грінченком та В. Самійленком згодом стає одним із фундаторів самостійницького гуртка з назвою Братство тарасівців.
Від 1891-го року першим центром Братства тарасівців був Харків. Яким було місто на той час? Насправді не дуже «українським» у патріотичному сенсі. «У Харкові були громади спершу такі: — згадував І. Липа в нарисі „Як я став українцем“, — студентських університетських декілька, по земляцтвах, технологічна громадка, ветеринарна, а потім усі сполучилися в одну студентську громаду і ще далі почали піднімати і не студентів. Так, в громаді студентській було кілька служащих на залізниці, як-от Василь Степаненко, Лобода, учитель Іван Зозуляк. Як бджола збирає з квітів мед, так я ловив скрізь найменші прояви українського національного життя». Втім, важко було шукати «національного» там, де його в принципі не було, але існував широкий вибір уподобань: від ветеринарних до залізничних, не минаючи, між іншим, етнографічних. Зокрема О. Терещенко, прабабуся автора сих рядків, яка вчилась у Харкові в Інституті шляхетних панянок, на початку 1900-их років брала участь в діяльності місцевого театрального гуртка, чий репертуар складався з української клясики.
Харків. Вигляд на Університетську гірку. 1910-ті роки
Загалом у «передреволюційну» пору 1910-их років (і навіть пізніше) «українського» в «проґресивної» інтеліґенції було не густо. «Тихенько сидів у своїй коморці Павло Тичина і вдовольнявся онанізмом, одночасно з цією роботою перекладаючи „чудові українські пісні“ на мову поезії, стилізуючи українські килими і реставруючи стародавні думи та інші нікому не потрібні речі, готуючись стати „папенькіним“ (чи „маменькіним“) синком і спадкоємцем Вороного, Лесі Українки та Олеся», — значив А. Цебро (М. Семенко). «Загул, Кобилянський, Филипович сиділи під зеленим абажуром і літали поза „межами незнаного“: вступали у „потусторонній“ світ і не чули, як шрапнелі рвались над Київом і кулі блохами прокушували золоті бані Софії, під брамою якої старці гризлися, мов собаки, за шматок хліба», — так само згадував В. Поліщук. «Отже ж наша поезія, йдучи старими стежками російських навчителів, так звикла до чужих зразків, що і зараз не може відокремитись від чужого і шукати нової власної індивідуальної путі», — підсумовував Ю. Меженко вже 1919-го року.
Але хіба лише в Україні бракувало «національного» в широких верствах населення? Попри офіційно-імперський, але виключно російський націоналізм, посполите людство Російської імперії 1900-их років перебувало в зручних тенетах «національних» стереотипів колоніального зразка й вульґарно-етнічного наповнення. «Дев’яності роки складаються у моїй уяві з картин розірваних, але внутрішньо пов’язаних тихим убозтвом і хворобливою, приреченою провінційністю помираючого життя», — значив О. Мандельштам.