Все це здається неймовiрним. Неймовiрним, бо на землi є регiони вже так обiбранi та цивiлiзованi, що там, буває, i дихнути нiчим. Та ж, примiром, Японiя з рятiвними автоматами чистого повiтря на геть загазованих вулицях; тi ж США з озерами, воду в яких отруєно промисловими вiдходами; та ж ФРН, що перетворила верхню течiю Дунаю в стiчну канаву, де вже не може не те що плодитися - вижити рибина... Тут, на Амазонцi, поки що в рiчках досить риби (близько 2000 видiв!), лiси щедро дарують банани, грейпфрути, какао, папайю. I звiрину.
...Десь у верхiв'ях пройшли дощi, рiчка повна, ось-ось вийде з берегiв, несе на собi безлiч усякої всячини. Стерновий пильно вдивляється, аби не наштовхнутися на якусь колоду, плавучий острiвець, не попасти у вир. Попереду, на горизонтi раптом з'явилася темна хмара, на неї нiхто з подорожнiх не звернув уваги, але гiд i стерновий занепокоїлись. I недаремно. Не минуло й пiвгодини, як хмара насунулась, затягла небо, пролилася спочатку дрiбним, а потiм густющим дощем. Злива, здавалося, суцiльним потоком ринула на наше суденце, поверхня рiчки збурунилась, береги зникли. Стерновий розгубився. Очевидно, йому не часто доводилось бути в такiй ситуацiї. Скаженiли хвилi, суденце, що вмить стало нiби iграшковим, застрибало на водi, через борти хлюпала вода, брезент, напнутий над головою, лопотiв пiд поривами вiтру. Згодом на сушi стало зрозумiло, що все могло закiнчитися досить трагiчно - баркас мiг перевернутись, налетiти на iнше судно тощо. А глибина - 47-50 метрiв. I - "Не надумайте опустити за борт руку - в рiчцi пiраньї, хижi риби, що вмить здеруть м'ясо до кiсток". Гiд застерiгає вiд найменших необдуманих вчинкiв. Молодий, симпатичний, добрий. Родом вiн з пiвденного заходу країни, звiдки пливти одинадцять годин за течiєю, бо проти - удвiчi довше (так тут вимiрюють вiдстань).
Гроза минула, погримотiла десь над сельву, знову виглянуло сонце. Баркас незабаром повернув лiворуч, пiшов поперек течiї, до самотньої оселi на березi. З радiстю покидаємо його, земляними сходами пiднiмаємось до, по-нашому сказати б, обiйстя. Пара коненят пасуться на лужку, десь порохкують свинi, кури гребуться на смiтнику. Все таке знайоме. Тiльки сельва, що оточила дворик, взяла його в тiснi обiйми, та недавня грозова пригода нагадують про iнший свiт.
Уторована стежина, вимощена подекуди дошками i кукурудзинням, веде до селища, де ми пробудемо кiлька днiв. Ось i воно, Пальмеро (назване так, бо лежить серед розкiшних пальм). Кiлька довжелезних, майстерно критих пальмовим листям жител на пiвтора-двометрових палях, їдальня, бар. Вiдчайдушним галасом зустрiчають нас папуги, їх тут цiла зграя, старших i молодих. Радi гостям! "Кока-кола!.. Кока-кола!.." - верещать на всю округу. Так їх навчили.
Мешкання досить скромне: дерев'яний тапчан пiд москiтною сiткою, табуретка, миска для вмивання i глечик води, каганець. Усе. Комфорт умовний, серед лiсу, в сельвi - простягни лишень руку i доторкнешся до розкiшної, метрiв на двадцять заввишки пальми, чи крислатого фiкусового дерева, чи майо - чимось схожої на нашу березу... Кущi iбiкуса, що саме цвiте великими червоними й бiлими квiтами, на клумбах чорнобривцi, "тещин язик" (у нас його вирощують у вазонах) i якiсь незнайомi рослинки, їх висiяли, посадили i, мабуть, забули про них, бо й справдi: навiщо штучнi, коли всюди, куди не кинеш оком, безлiч яскравих, небачених, неповторних диких квiток.
Перша нiч, першi враження. Вони, як вiдомо, найгострiшi. Менi й досi в пам'ятi гомонить сельва. Цокотить, сюрчить, пищить, скрегоче, хихоче, верещить, трiщить, виляскує, дзижчить... I все це зливається, поєднується, сходиться в одне багатоголосся, одну симфонiю, що нею живе, надто нiчної пори, тропiчний лiс. Стоїш мов зачарований, заворожений, нiби тонеш у тому гомонi, плинеш разом з ним на невидимих крилах у невiдоме. Навiть дощ, що припустився на нiч, не в змозi зупинити чи заглушити голосiв, їх, здається, мiльйони. Чiткi, виразнi, неповторнi. Чому їх не записують, не увiчнюють, не демонструють перед аудиторiями? Адже мине час, електрична пилка ввiрветься в це зелене царство (це вже не за горами) i... Та не будемо провiщати, все в руках людини, колись же вона задумається, схаменеться, сумний досвiд Месопотамiї, що з волi людей втратила свiй рослинний покров i перетворилася в пустелю, змусить по-iншому, тверезо глянути на свої дiла й помисли. Зрештою, незалежно нi вiд чого, нi вiд яких станiв i прогнозiв, маємо вчитися розумiти природу, дружити з нею (а не боротися!), бо тiльки тодi зможемо забезпечити подальше iснування - своє власне i наступних поколiнь.
Ранок тихий, спокiйний. З дерев, неначе сльози, спадає роса. З гiлки на гiлку галасливо перепурхує дзьобастий птах, немов радiє бездощiв'ю i сонцю. Це - тукан. Вiн уже майже свiйський, може сiсти вам на плече, на голову або на стiл i покуштувати вашої страви. Свиноподiбний тапiр походжає серед жител, вишукує поживу. Якась схожа на кроля (тiльки шерсть - мов у нутрiї) звiрина пiдлiзла, понюхала черевики, холошi, зiп'ялася на ногу, знову принюхалась i неспiхом подибала далi. Вирує пiсля зливи рiчечка, притока Амазонки, на березi якої стоїть табiр. Вода брудна, червоняста, густа.
Сьогоднi екскурсiя на острiв Янамоно, що за кiлька кiлометрiв од Пальмери. Знову пливемо рiчкою (вона ще бiльше пiднялася в берегах), виходимо i... знову дощ. Правда, дрiбний, але небо захмарене, просвiтку не видно. Сельвою, понад берегом, iти кiлометрiв зо три, це визначений, вивчений, узвичаєний маршрут. Стежка розмокла ще вiд учорашнього дощу, пiд ногами чвакотить, зверху прибризкує. Зрештою, дорога як дорога, в нiй по-всякому буває, тож треба терпiти. Тим паче, що це ж сельва, Амазонiя, екзотика.
- Вам ще пощастило, - каже Арiстiгос, - бо в спеку тут нiчим дихати, багато не походили б.
Село Сапоплайя тягнеться понад рiчкою. Хатини на високих, метрiв по два й бiльше, палях. Помiст, на якому розташованi, сказати б, домашнi служби, рухомий, тобто рiчкова вода може пiднiмати його на будь-яку висоту, буває, аж до стрiхи. Щось на зразок груби, i в нiй просто на вугiллi, на прутиках, смажена риба. Мiшки з рисом, бобами, в'ялене м'ясо на бантинi... Нiчого зайвого. Для вiдпочинку - гамак, розтягнутий тут же, або облаштована просто на помостi постеля. Оце й усе. Хiба що знаряддя для риболовлi, полювання. Решта - внизу. Там господарство: свинi, собаки, кури... Все зосереджено пiд помостом, живиться вiдходами зверху. Неподалiк - плантацiї манiоку, дiлянки рису, кукурудзи, бобiв. Цього може й не бути - в лiсi повно всiлякого добра, досить тiльки спуститися донизу, вiдiйти десяток метрiв. Хлiбне дерево, банани, щось подiбне до наших яблунь, какао... Дика бавовна...