Незважаючи на все це «Готель X» був одним із дюжини найдорожчих готелів Парижа, й за перебування в ньому клієнти платили приголомшливі ціни. Звичайна ночівля без сніданку коштувала двісті франків. Вино й тютюн продавалися вдвічі дорожче, ніж у крамницях, хоча патрон, звісно, купував їх за гуртовими цінами. Якщо клієнт був титулований чи мав статус мільйонера, ціни зростали відповідно. Одного ранку на четвертому поверсі американець, який був на дієті, замовив на сніданок лише сіль і теплу воду. Валенті лютував. «Боже! — горлав він. — А як же мої десять відсотків? Десять відсотків від солі й води!» Зрештою він затребував за сніданок двадцять п'ять франків. Клієнт не ремствуючи заплатив.
Борис розповідав, що те ж саме відбувалося в усіх паризьких готелях, чи принаймні в усіх великих і дорогих. Мені здається, що в «Готелі X» ошукувати клієнтів було особливо легко, бо це були переважно американці й іноді англійці — не французи, — а вони не розуміються на хорошій їжі. Вони запихалися огидними американськими «кашами», їли мармелад з чаєм, пили вермут після обіду й замовляли poulet à Іа reine[130], щоб з'їсти його з вустерським соусом[131]. Один клієнт з Піттсбурґа щовечора замовляв собі в спальню на вечерю кашу «ґрейп-натс[132]», яєчню-бовтанку й какао. Може, це не так уже й важливо, чи ошукують таких людей.
Розділ 15
У готелі я почув чимало чудернацьких історій. Про друзів-наркоманів, старих розпусників, що вчащали до готелів у пошуках красивих хлопчиків-боїв, про крадіжки й шантаж. Маріо розповідав, що в одному з готелів, де він працював, покоївка вкрала в американської пані безцінну діамантову каблучку. День за днем персонал обшукували на виході, а два детективи прочесали готель згори донизу, але каблучки так і не знайшли. У покоївки був коханець у пекарні, й він запік каблучку в буханець, де вона непомітно пролежала, аж доки пошуки не припинилися.
Якось Валенті у час перепочинку розповів мені історію про себе.
— Знаєш, топ p'tit, готельне життя — це все дуже непогано, але коли ти залишаєшся без роботи — це пекло. Підозрюю, ти знаєш, як це — залишитися без їжі, чи не так? Forcément[133], інакше б ти не відшкрябував таці. Що ж, я не бідний бісів плонжер, я офіціант, але одного разу п'ять днів поспіль не мав чого їсти. П'ять днів навіть без крихти хліба, святий Боже!
Кажу тобі, це були пекельні п'ять днів. Добре хоч, що я наперед заплатив за помешкання. Я жив у брудному маленькому готелі на вулиці Сен-Елуаз[134] у Латинському кварталі. Він називався «Отель Сюзанни Мей» на честь якоїсь відомої повії часів Імперії[135]. Я голодував, але нічого не міг вдіяти, навіть не міг піти до кав'ярні, де власники готелів наймали офіціантів, бо не мав чим заплатити за напій. Я міг тільки лежати в ліжку, все більше слабнучи, й дивитися на клопів, що повзали стелею. Не хотілося б пережити це ще раз, скажу тобі.
По обіді п'ятого дня я вже напівзбожеволів, принаймні так мені тоді здавалося. На стіні моєї кімнати висіло старе вицвіле зображення жіночого обличчя, і я почав роздумувати, хто ж це така. Десь за годину я усвідомив, що це, мабуть, зображення святої Елоїзи, покровительки кварталу. Раніше я ніколи його не помічав, але тоді, доки я лежав і дивився на нього, мені на думку спала дуже незвичайна ідея.
«Écoute, топ cher[136], — сказав я собі, — ти помреш від голоду, якщо так буде тривати й далі. Ти маєш щось робити. Чому б не спробувати помолитися святій Елоїзі? Стань навколішки й попроси її послати тобі трохи грошей. Зрештою, це не зашкодить. Спробуй!»
Божевілля, еге ж? А проте людина зробить що завгодно, коли вона голодна. Крім того, як я вже сказав, це не могло зашкодити. Я виліз з ліжка й почав молитися.
«Люба свята Елоїзо! Якщо ти існуєш, пошли мені, будь ласка, трохи грошей. Я не прошу багато, лише щоб вистачило купити хліба та пляшку вина, які повернуть мені сили. Досить буде трьох чи чотирьох франків. Ти не уявляєш, яким вдячним я буду, свята Елоїзо, якщо ти допоможеш цього єдиного разу. Запевняю, якщо ти пошлеш мені бодай щось, перше, що я зроблю, це піду й поставлю тобі свічку в твоїй церкві нижче по вулиці. Амінь».
Я згадав про свічку, бо чув, що святим подобається, коли на їхню честь палять свічки. Я, звісно, справді збирався дотримати обіцянки, але я атеїст і не дуже вірив, що з того щось вийде.
Я вклався назад у ліжко, а за п'ять хвилин у двері постукали. Це була Марія, дебела товста сільська дівчина, що жила в нашому готелі. Вона була дуже тупою, але хорошою, і я не дуже переймався, що вона побачить мене в такому стані.
Від мого вигляду вона скрикнула: «Nom de Dieu! Що з тобою? Чому ти в ліжку о цій порі? Quelle mine que tu as[137]!» Ти більше схожий на мерця, ніж на людину.
Можливо, я й справді так виглядав. Я не їв п'ятий день, більшість часу вилежувався в ліжку й уже три дні не мився й не голився. Кімната теж більше нагадувала свинарник.
— У чому річ? — запитала знову Марія.
— Річ! — відповів я. — Боже праведний, я вмираю з голоду. Я п'ять днів нічого не їв. Ось у чому річ.
Марія була шокована.
— Не їв п'ять днів? — перепитала вона. — Але чому?
У тебе зовсім немає грошей?
— Грошей! Ти думаєш, я б голодував, якби в мене були гроші? У мене лише п'ять су, і я вже все позакладав. Роззирнись, чи залишилося в кімнаті ще щось, що я міг би продати чи закласти. Якщо ти знайдеш щось, що вартує п'ятдесяти сантимів, то ти розумніша за мене.
Марія почала оглядати кімнату. Вона перебирала щось у купах мотлоху довкола тут і там, аж раптом дуже розхвилювалася, роззявивши зі здивуванням свій великий товстий рот.
— Ти ідіот! — вигукнула вона. — Телепень! Це що, по-твоєму?
Я побачив, що вона підібрала порожній масляний бідон, який лежав у кутку. Я приніс його багато тижнів тому для масляної лампи, яку вже давно заклав разом з усім іншим добром.
— Це? — здивувався я. — Це масляний бідон. А що таке?
— Ідіот! Ти платив за нього три з половиною франки застави?
І так, звісно, я справді виклав тоді три з половиною франки. Вони завжди змушують тебе лишати заставу за бідон і віддають назад, коли ти його повертаєш. Але я про це забув.
— Так... — почав був я.
— Ідіот! — знов вигукнула Марія. Вона настільки зраділа, що почала танцювати, і я вже думав, що її сабо проваляться крізь підлогу. — Ідіот! T'es fou! T'es fou[138]! Тобі треба лише віднести його до крамниці й забрати свою заставу. Голодуєш, маючи три з половиною франки, що дивляться прямо на тебе! Телепень!
132
Каша швидкого приготування з пшениці та ячменю, дослівно «виноград-горіхи», була популярним сухпайком у туристів і військових.