Однієї ночі перед світанком під моїм вікном сталося вбивство. Мене розбудив несамовитий галас, і, підійшовши до вікна, я побачив чоловіка, що лежав розпластаний на бруківці. Я бачив трьох убивць, що втікали вулицею. Кілька пожильців спустилися вниз і переконалися, що чоловік справді мертвий — його череп проломили шматком свинцевої труби. Я пам'ятаю колір його крові, дивно багряний, як вино, і коли я повертався додому наступного вечора, вона все ще залишалася на бруківці. Розповідали, що школярі прибігали бозна-звідки, щоб на неї подивитися. Але коли я про це згадую, що мене вражає, то це факт, що через три хвилини після вбивства я вже знову заснув. І такими були більшість людей на нашій вулиці. Ми переконалися, що чоловікові вже не допомогти, й одразу пішли спати. Ми були робочим людом, тож який сенс марнувати сон через убивство?
Робота в готелі навчила мене по-справжньому цінувати сон, так само як голод відкрив мені справжню цінність їжі. Сон перестав бути суто фізіологічною необхідністю, він став чимось звабливим, радше спокусою, ніж відпочинком. У мене більше не було проблем з клопами. Маріо підказав мені надійний засіб їх спекатися — густо насипати на постіль перець. Через нього я чхав, але для клопів він був просто нестерпний, і вони емігрували до інших кімнат.
Розділ 17
Маючи тридцять франків на тиждень на випивку, я міг брати участь у соціальному житті кварталу. У нас були веселі суботні вечори у маленькому бістро під «Отель де Труа Муано».
У кімнату з цегляною підлогою п'ятнадцять на п'ятнадцять футів набивалося до двадцяти людей, що товклися у густій завісі диму. Шум був оглушливим, оскільки всі розмовляли на повний голос або співали. Іноді це був просто безладний гомін голосів, іноді хором співали «Марсельєзу», «Інтернаціонал», «Мадлен» чи «Про полуницю й малину». Азая, дебела, недоладна сільська дівчина, що працювала на склофабриці по чотирнадцять годин на день, співала про те, що «Elle a perdu son pantalon, tout en dansant le Charleston[142]». Її подруга Марінет, худа, смаглява й норовлива корсиканка, стискала свої коліна й танцювала «danse du ventre[143]». Старі Руж'є тинялися туди-сюди, випрошуючи чарчину й намагаюсь розповісти довгу заплутану історію про те, як хтось не заплатив їм за ночівлю. Р., блідий і мовчазний, сидів у своєму кутку, тихо впиваючись. П'яний Шарлі не то танцював, не то просто хитався, тримаючи в товстій руці склянку паленого абсенту, щипаючи жіночі груди й декламуючи вірші. Люд грав у дротики й кості на випивку. Іспанець Мануель затягував дівчат до бару й трусив коробкою з кістьми об їхні животи на удачу. Мадам Ф. стояла за стійкою бару, швидко розливаючи олив'яним кухлем вино по chopines[144], завжди тримаючи напоготові кухонний рушник, бо всі чоловіки в кімнаті постійно її домагалися. Двоє дітей, байстрюки великого Луї-муляра, сиділи в кутку, випиваючи одну на двох склянку сиропу. Усі були щасливі, цілковито впевнені, що світ — чудове місце, а вони — непересічне людське товариство.
Увесь цей час шум не стихав. Тоді близько півночі лунав гучний крик «Citoyens[145]!» і гуркіт від падіння стільця. Білявий робітник з червоним обличчям зводився на ноги й гупав пляшкою по столу. Співи припинялися, усі довкола перешіптувалися: «Цитьте! Фюре починає!» Цей Фюре був дивним чоловіком. Каменяр із Лімузена[146], він старанно працював весь тиждень, а по суботах напивався ледь не до білої гарячки. Він втратив пам'ять і не міг пригадати нічого, що трапилося до війни, і якби ним не опікувалася мадам Ф., то давно б пропав через пияцтво. Суботнього вечора вона просила когось «знайти Фюре до того, як він розтринькає зарплату», а коли його приводили, забирала в нього більшу частину грошей, залишаючи лише на один раз добряче налигатися. Якось він утік і тинявся напідпитку площею Монж, де його збив автомобіль, серйозно покалічивши.
Дивовижним у Фюре було те, що тверезим він був комуністом, а напідпитку ставав войовничим патріотом. Вечір Фюре починав з твердими комуністичними переконаннями, але після чотирьох-п'яти літрів вина перетворювався на нестримного шовініста, викриваючи шпигунів, задираючись на бійку з іноземцями і кидаючись пляшками, якщо тільки його не зупиняли. Саме в цей час він виголошував свою патріотичну промову — він виголошував її кожного суботнього вечора. Промова була завжди одна й та ж, слово в слово. Говорив він таке:
— Громадяни Республіки, чи є тут французи? Якщо є, я підвівся, щоб нагадати їм — нагадати, насправді, всім, про славетні дні війни. Коли ми озираємося на той час дружби й героїзму, — ми озираємося, насправді, на той час дружби і героїзму. Коли ми згадуємо героїв, які полягли, — ми згадуємо, насправді, героїв, які полягли. Громадяни Республіки, мене поранили під Верденом[147]...
На цьому місці він частково роздягався й показував рану, яку отримав під Верденом. Усі аплодували. Нам здавалося, що немає нічого кумеднішого на світі, ніж промова Фюре. Його спектакль був відомим у кварталі, й коли він впадав у свою гарячку, то подивитися на це сходилися люди з інших бістро.
Далі ми змовлялися, щоб подражнити Фюре. Підморгнувши іншим, хтось вимагав тиші, а тоді просив його заспівати «Марсельєзу». Він добре співав хорошим басом, який набував особливо натхненного звучання, коли доходило до патріотичного заклику «Аих arrmes, citoyens! Forrmez vos bataillons[148]!» Щирі сльози котилися по його щоках. Він був надто п'яним, щоб бачити, як усі з нього глузують. Тоді на останніх нотах пісні двоє сильних робітників хапали його попід руки й тримали, доки Азая вигукувала «Vive I'Allemagne[149]!», залишаючись для нього недосяжною. Обличчя Фюре наливалося кров'ю від такого блюзнірства. Усі в бістро починали разом вигукувати «Vive l'Allemagne! À bas la France[150]!», доки Фюре намагався їх дістати. Аж раптом він псував усю розвагу. Його обличчя блідло й ставало скорботним, він увесь слабнув, блював на стіл, і ніхто не встигав його спинити. Тоді мадам Ф. брала його на плечі, як мішок, і відносила в ліжко. Вранці він знову був тихим і чемним і купував примірник «L'Humanité[151]».
Стіл витирали ганчіркою, мадам Ф. приносила ще літрових пляшок і хліба, й ми всідалися всерйоз випити. Далі були ще співи. Мандрівний музика приходив зі своїм банджо й виконував пісні на замовлення по п'ять су. Араб і дівчина з бістро нижче по вулиці танцювали, причому чоловік розмахував розмальованим дерев'яним фалосом розміром з качалку. Тепер галас іноді стихав. Люди починали говорити про свої любовні пригоди, війну, ловлю вусачів у Сені, найкращий спосіб faire la révolution[152], розповідати всілякі історії. Шарлі, знов протверезівши, перехоплював розмову й п'ять хвилин виливав усім свою душу. Двері й вікна відчиняли, щоб провітрити кімнату. Вулиці порожніли, й оддалік було чути гуркіт самотнього молочного потяга[153] за бульваром Сен-Мішель. Вітерець освіжав наші голови, дешеве африканське вино й досі добре смакувало: ми все ще були щасливі, але задумливі, настрій галасувати й веселитися минав.
147
Верденська битва (1916 р.) — одна з найкривавіших і найтриваліших битв Першої світової війни на північ від французького міста Верден-сюр-Мез.
153
Молоко перевозили у залізничних цистернах до масового поширення практики індустріальної пастеризації, більш поширеними «молочні потяги» були в Британії. Ймовірно, що Орвелл тут лише підкреслює, що потяг йде у дуже ранній час.