О першій годині ми вже не почувалися щасливими. Ми відчували, що радість вечора вивітрюється, й просили ще пляшок, але мадам Ф. починала розбавляти вино, й воно вже так не смакувало. Чоловіки ставали задерикуватими. Дівчат шалено цілували, руки тяглися до їхніх грудей, тож жінки квапилися втекти, щоб не сталося чогось гіршого. Великий Луї, муляр, був п'яний і навкарачки повзав підлогою, гавкаючи й удаючи із себе пса. Це, зрештою, набридало, і його копали, коли він плутався під ногами. Люди хапали один одного за руки, починали довгі незв'язні сповіді й злилися, коли їх не слухали. Натовп танув. Мануель зі ще одним чоловіком, обидва азартні гравці, переходили до арабського бістро, де картярі сиділи аж до світанку. Шарлі позичав тридцять франків у мадам Ф. і раптово зникав, можливо в борделі. Чоловіки допивали свої напої, коротко прощалися — «sieurs, dames[154]!» — і йшли спати.
О пів на другу випаровувалася остання крапля задоволення, не залишаючи по собі нічого, крім головного болю. Ми здавалися собі вже не прекрасними мешканцями прекрасного світу, а збіговиськом низькооплачуваних робітників, які жалюгідно й похмуро напивалися. Ми продовжували цмулити вино, але вже за інерцією, і воно раптом ставало нудотним. Голова набухала, як куля, підлога хиталася, язик і губи червоніли. Продовжувати все це вже не було сенсу. Кілька чоловіків виходили на подвір'я за бістро проблюватися. Ми розповзалися по ліжках, валилися на них напівроздягненими й вилежувалися годин десять.
Більшість суботніх вечорів минало саме так. Загалом ці дві години, коли ти почувався цілковито й нестримно щасливим, здавалися вартими головного болю. Для багатьох людей у кварталі, неодружених і без думок про майбутнє, щотижневі пиятики були єдиним часом, заради якого вони жили.
Розділ 18
Одного суботнього вечора в бістро Шарлі розповів нам цікаву історію. Спробуйте уявити його: напідпитку, але достатньо тверезого, щоб говорити зв'язно. Він постукав по цинковій барній стійці й зажадав тиші:
— Тихо, messieurs et dames, тихо, я благаю вас! Послухайте історію, яку я хочу вам розповісти. Це пам'ятна історія, повчальна історія, один з подарунків вишуканого й цивілізованого життя. Тихо, messieurs et dames! Це трапилося, коли я перебував у скруті. Ви знаєте, як це прикро, коли витончена людина має переживати такі труднощі. Грошей з дому мені не прислали, я позакладав уже геть усе, й мені не лишалося нічого, окрім як працювати, чого, звісно, я робити не міг. Я жив тоді з дівчиною — її звали Івон, — дебелою недоумкуватою сільською дівчиною, як наша Азая, з білявим волоссям і товстими ногами. Ми обоє не мали чого їсти вже три дні. Моп Dieu[155], яке страждання! Дівчина тинялася туди-сюди кімнатою, приклавши руки до живота, завиваючи, як пес, що помирає з голоду. Це було жахливо.
Але для розумної людини немає нічого неможливого. Я запитав себе: «Як найпростіше, не працюючи, отримати гроші?» І відповідь прийшла блискавично: «Жінка може легко отримати гроші. Хіба немає в кожної жінки чогось, що можна продати?» Тоді, доки я лежав, розмірковуючи, що б я зробив, якби був жінкою, мені спала на думку ідея. Я згадав про урядові лікарні для матерів — ви знаєте про урядові лікарні для матерів? Це таке місце, де enceinte[156]жінки отримують їжу й ніхто не ставить їм запитань. Це робиться для заохочення народжуваності. Кожна жінка може піти туди й попросити їжі — і її відразу ж нагодують.
«Моп Dieu! — подумав я. — Якби ж я був жінкою! Я б міг їсти там щодня. Ніхто ж не може без огляду напевне сказати, жінка enceinte чи ні?»
Я повернувся до Івон.
— Припини це нестерпне виття, — сказав я. — Я придумав, як дістати їжу.
— Як? — запитала вона.
— Дуже просто, — відповів я. — Піди до урядової лікарні для матерів. Скажи їм, що ти enceinte, і попроси їжі. Вони дадуть тобі нормально попоїсти й не ставитимуть жодних запитань.
Івон перелякалася.
— Mais топ Dieu! — вигукнула вона. — Я ж не enceinte!
— Кого це обходить? — відповів я. — Це легко виправити. Тобі потрібна лише подушка — чи, може, дві. Це одкровення з небес, та chère. Не відмовляйся від нього.
Зрештою я її переконав, тож ми позичили подушку, я підготував Івон і відвів до лікарні для матерів. Там їй дуже зраділи. Вони дали їй капустяного супу, рагу з телятини, картопляного пюре, хліба, сиру, пива й купу всіляких порад щодо дитини. Івон їла, доки мало не луснула, й змогла винести в кишені трохи хліба й сиру для мене. Я приводив її туди щодня, аж доки у мене знов з'явилися гроші. Мій розум нас урятував.
Усе було добре, аж якось одного дня, коли ми гуляли бульваром Пор-Руаяль, поряд з казармами, Івон раптом роззявила рота, почервоніла, зблідла, а потім знов почервоніла.
— Mon Dieu! — вигукнула вона. — Дивися, хто йде! Це ж старша сестра з лікарні для матерів. Мені кінець!
— Швидко! — скомандував я. — Побігли! Але було запізно. Сестра впізнала Івон і, усміхаючись, підійшла до нас. Це була огрядна жінка в золотому пенсне й з червоними, як шкірка яблука, щоками. Жінка надокучливого материнського типу.
— Сподіваюсь, у тебе все добре, та petite? — запитала вона привітно. — Із твоїм малюком, сподіваюсь, теж усе гаразд? Це хлопчик, як ти й хотіла?
Івон почала тремтіти так сильно, що мені довелося стиснути її руку.
— Ні, — відповіла вона нарешті.
— О, тоді, évidemment[157], це була дівчинка?
Але Івон — ідіотка! — цілком втратила глузд і знову повторила:
— Ні...
Сестра розгубилася.
— Comment[158]! — вигукнула вона. — І не хлопчик, і не дівчинка! Але як це можливо?
Погодьтеся, messieurs et dames, що це був небезпечний момент. Івон побуряковіла й ладна була розревітися, ще мить — і вона б у всьому зізналася. Бог знає, що б тоді трапилося. Але я зберігав розсудливість, втрутився й урятував ситуацію.
— Це були двійнята, — відповів я спокійно.
— Двійнята! — вигукнула сестра. Вона була настільки втішена, що взяла Івон за плечі й поцілувала в обидві щоки.
— Так, двійнята...
Розділ 19
Одного дня, коли ми працювали в «Готелі X» уже п'ятий чи шостий тиждень, Борис без попередження зник. Ввечері я зустрів його на вулиці де Ріволі, де він чекав на мене. Він радісно плеснув мене по плечі.
— Нарешті вільні, топ аті! Вранці ти можеш повідомити про своє звільнення. Завтра відкривається «Оберж».
— Завтра?
— Можливо, треба буде день чи два, щоб усе облаштувати, але принаймні більше ніякого кафетерію! Nous voilà lancés, топ ami[159]! Я вже викупив з ломбарду свій фрак.
Він був настільки радісним, що я відчув щось недобре, й мені зовсім не хотілося залишати свою надійну і зручну роботу в готелі. Але оскільки свого часу я давав Борису обіцянку, то наступного ранку повідомив про своє звільнення, а післязавтра о сьомій вирушив до «Оберж де Жеан Коттар». Там було зачинено, і я пішов шукати Бориса, який знову втік зі свого помешкання й орендував кімнату на вулиці де ла Круа Нівер. Він спав поряд з дівчиною, яку підчепив минулої ночі і яка, за його словами, була «дуже темпераментною». Щодо ресторану Борис сказав, що про все домовлено, залишається владнати лише кілька дрібниць до відкриття.