О пів на шосту знову починалися поспіх і сварки, і навіть дужче, ніж раніше, оскільки всі були втомлені. Кухарка знов мала crise de nerfs о шостій і ще раз — о дев'ятій. Це відбувалося постійно, і за цими зривами можна було визначати час. Вона гепалася на сміттєвий бак, істерично схлипувала й починала скімлити, що ніколи, ніколи не думала, що її життя може перетворитися на таке, що її нерви цього не витримають, що вона вивчала музику у Відні, що в неї прикутий до ліжка чоловік, за яким треба доглядати, і далі в такому ж дусі. За інших обставин їй можна було б поспівчувати, але ми були настільки втомлені, що її скиглення нас лише злило. Жуль мав звичку стояти в дверях і передражнювати її ридання. Дружина патрона бурчала, Борис і Жуль сварилися весь день, бо Жуль ухилявся від роботи, а Борис, як головний офіціант, вимагав більшу частку з чайових. Уже наступного дня після відкриття ресторану вони побилися на кухні через два франки, і нам з кухаркою довелося їх розбороняти. Лише патрон ніколи не забував про манери. Він залишався з нами весь час, але не мав ніякої роботи, бо насправді всім керувала його дружина. Його єдиним завданням, крім робити замовлення, було стояти в барі, викурюючи цигарку, й виглядати по-джентльменському, і це йому вдавалося бездоганно.
Між десятою і одинадцятою ми з кухаркою викроювали час на вечерю. Опівночі кухарка забирала для чоловіка пакунок краденої їжі, ховала його під одягом і йшла, скиглячи, що ця робота її доконає і наступного ранку вона звільниться. Жуль теж ішов опівночі, зазвичай після суперечки з Борисом, який до другої мав стежити за баром. Між дванадцятою і пів на першу я, як міг, намагався закінчити з миттям. Вимити все як слід не було часу, тож я просто стирав жир з тарілок столовими серветками. Що ж до сміття на підлозі, то я його або зовсім не чіпав, або ж найбридкіше змітав з-перед очей під плити.
О пів на першу я одягав піджак і квапився додому. Патрону як завжди ввічливо, зупиняв мене в проході біля бару: «Mais, топ cher monsieur[166], ти виглядаєш таким утомленим! Зроби ласку, прийми цю склянку бренді».
Він давав мені склянку бренді так шанобливо, неначе я був російським герцогом, а не плонжером. Він поводився так з нами всіма. Це була наша компенсація за роботу по сімнадцять годин на день.
Зазвичай останній потяг метро був майже порожнім — велика перевага, оскільки можна було посидіти й подрімати хвилин п'ятнадцять. Переважно я падав у ліжко о чверть на другу. Іноді, коли не встигав на метро, доводилося спати на підлозі в ресторані. Це заледве чи було для мене проблемою, оскільки до того часу я міг заснути навіть на бруківці.
Розділ 21
Так тривало десь два тижні, з невеликим зростанням навантаження через більшу кількість клієнтів. Я міг би зекономити годину на день, якби орендував кімнату поряд з рестораном, але виділити час на пошуки житла здавалося неможливим — як і, до слова, сходити до перукарні, почитати газету чи навіть повністю роздягнутися. На одинадцятий день я нарешті зміг викроїти п'ятнадцять вільних хвилин, щоб написати своєму приятелю Б. у Лондон з проханням знайти мені там якусь роботу — будь-яку, якщо тільки можна буде спати більше п'яти годин. Я просто не мав сили продовжувати працювати по сімнадцять годин щодня, хоча багато людей витримують таке навантаження. Коли ти перепрацював, то рятуватися від жалості до себе допомагає розуміння, що так працюють тисячі людей у паризьких ресторанах, і не по кілька тижнів, а роками. Одна дівчина у бістро біля мого готелю працювала із сьомої ранку до півночі цілий рік, сідаючи лише, щоб перекусити. Пам'ятаю, якось я запросив її потанцювати, а вона розсміялася й відповіла, що вже кілька місяців не заходила далі рогу вулиці. У неї були сухоти, й вона померла десь у той час, коли я покидав Париж.
Уже після першого тижня роботи ми від утоми стали неврастеніками, всі окрім Жуля, який вперто ухилявся від роботи. Сварки, спочатку спорадичні, перетворилися на постійні чвари. Усі годинами ремствували, кожні кілька хвилин вибухаючи образами. «Подай мені ту каструлю, ідіоте!» — кричала кухарка (її зросту не вистачало, щоб дістати до полиць, де стояли каструлі). «Сама візьми, стара шльондро», — відповідав я. Ці слова народжувалися спонтанно з атмосфери, яка панувала на кухні.
Ми сварилися через зовсім дріб'язкові речі. Наприклад, нескінченним джерелом чвар був сміттєвий бак: поставити його там, де було зручно мені й де він заважав кухарці, чи де хотіла вона, тобто між мною й раковиною. Якось вона скиглила і скиглила, аж доки в мене не урвався терпець і я зі злості переставив бак у центр кімнати, де вона просто не могла об нього не перечіплятися.
— А тепер, корово, — сказав я, — спробуй його переставити.
Бідолашна стара жінка! Для неї він був надто важким, тож вона сіла, поклала голову на стіл й розплакалася. А я глузував з неї. Ось як втома впливає на твої манери.
За кілька днів кухарка перестала розповідати про Толстого й свою артистичну натуру, й ми розмовляли з нею не більше, ніж того вимагала робота, й так само не розмовляли Борис із Жулем. Вони обоє не розмовляли також і з кухаркою. Навіть ми з Борисом заледве трималися. Хоча ми наперед домовлялися, що engueulades[167] в робочий час не беруться до уваги, але ми говорили одне одному таке, що не виходило забути, та й, насправді, не залишалося іншого часу, крім робочого. Жуль ставав усе ледачішим і постійно крав їжу, як він казав, з почуття обов'язку. Коли ми відмовилися красти за компанію з ним, він називав нас jaune[168], тобто штрейкбрехерами. У нього був дивовижно капосний характер. Він розповідав мені — з очевидною гордістю, — що іноді вмочував брудний рушник у суп клієнта перед тим, як подавати, просто щоб помститися представникові буржуазії.
Кухня ставала все бруднішою, а щури — сміливішими, хоча ми й упіймали кількох. Оглядаючи цю огидну кімнату з сирим м'ясом, що лежало поміж решток їжі на підлозі, з купами брудних каструль, забитою і вкритою жиром раковиною, я роздумував, чи є у світі ресторани, гірші за наш. Але всі троє моїх колег стверджували, що бували й у брудніших місцях. Жуль отримував відверте задоволення від споглядання цього бруду. В обід, коли було мало роботи, він ставав у дверях на кухні й глузував з нас за надто старанну роботу:
— Дурню! Навіщо ти миєш ту тарілку? Витри об штани. Кого обходять клієнти? Вони не знають, що тут діється. Як працює ресторан? Ти подаєш курча, а воно падає на підлогу. Ти перепрошуєш, кланяєшся, виходиш і за п'ять хвилин повертаєшся через інші двері з тим самим курчам. Ось як працює ресторан, — і таке інше.
Дивно таке казати, але попри весь бруд і некомпетентність «Оберж де Жеан Коттар» насправді став успішним. У перші кілька днів усі клієнти були росіянами, приятелями нашого патрона, а потім пішли американці та інші іноземці — й жодного француза. Одного вечора зчинилася страшенна метушня, бо прийшов наш перший клієнт-француз. Чвари ненадовго забулися, й ми всі дружно працювали, щоб подати хороший обід. Борис прокрався навшпиньки до кухні, мовчки показав великим пальцем за плече й змовницьки прошепотів:
168
«Жовтяками» — членами «жовтих» профспілок, тобто тих, що співпрацюють з роботодавцями.