— Sh! Attention, ип Français[169]!
За мить зайшла дружина патрона і теж прошепотіла:
— Attention, ип Français! Простежте, щоб він отримав подвійну порцію овочів.
Доки француз їв, дружина патрона стояла за ґратами кухонних дверей і стежила за виразом його обличчя. Наступного вечора він повернувся з двома іншими французами. Це означало, що ми заробляємо добру репутацію, бо найпевніша ознака поганого ресторану — коли туди ходять лише іноземці. Можливо, однією з причин нашого успіху був патрон, який єдиний раз продемонстрував розсудливість під час облаштування ресторану, купивши дуже гострі ножі. Звісно, головний секрет успішного ресторану — це гострі ножі. Я радий, що так склалося, бо саме це зруйнувало одну з моїх ілюзій — уявлення, що французи розуміються на хорошій їжі. Або, можливо, ми справді були хорошим рестораном за паризькими стандартами. У такому разі уявити, як виглядають погані, просто неможливо.
За кілька днів по тому, як я написав Б., він відповів, що знайшов для мене роботу. Треба було доглядати за психічно хворим з народження, що після «Оберж де Жеан Коттар» сприймалося як чудовий відпочинок у санаторії. Я уявляв, як буду тинятися сільськими путівцями, збиваючи палицею голівки будяків, їсти печену баранину та солодкі пироги й спати по десять годин щоночі у простирадлах, що пахнуть лавандою. Б. прислав мені п'ять фунтів, щоб я міг купити квиток і забрати одяг з ломбарду, і щойно прийшли гроші, я повідомив, що звільняюся з ресторану. Моє раптове звільнення заскочило патрона зненацька, оскільки він, як завжди, був без копійки, тож віддав мені платню без тридцяти франків. Утім, він запропонував мені склянку коньяку «Courvoisier '48», мабуть вважаючи, що це компенсувало недоплату. Вони найняли на моє місце чеха, цілком компетентного плонжера, а за кілька тижнів звільнили бідну стару кухарку. Як я згодом дізнався, з двома першокласними працівниками на кухні робочий день плонжера скоротився до п'ятнадцяти годин. Ніхто не зміг би його ще більше скоротити без модернізації кухні.
Розділ 22
Я хотів би поділитися своїми думками про життя паризького плонженра, хай би вони навіть і були не дуже цінними. Якщо замислитися, то це здається дивним, що тисячі людей у великому сучасному місті весь свій час, коли не сплять, миють посуд у гарячих підземних печерах. Моє питання в тому, чому таке життя продовжується, якій меті воно служить, хто зацікавлений у тому, щоб так тривало, і чому. Я не просто по-бунтарському, fainéant[170], відстоюю якусь позицію. Я намагаюся зрозуміти соціальну значущість життя плонжера.
Почати, мабуть, варто з того, що плонжер — це один із рабів сучасного світу. Не те, щоб йому треба було співчувати, оскільки йому живеться не гірше, ніж багатьом іншим робочим людям, та все ж у нього не більше свободи, ніж якби його купили й перепродали. Його праця рабська й не потребує майстерності, йому платять достатньо лише щоб не вмерти, його єдина радість — поцупити якийсь шматок. Він позбавлений можливості взяти шлюб, або ж, якщо він одружений, то його дружина теж має працювати. За рідкісним щасливим винятком, втекти від такого життя плонжер не може, хіба що за ґрати. Просто зараз у Парижі є люди з університетськими ступенями, які по десять чи п'ятнадцять годин щодня відшкрябують посуд. Не можна сказати, що причина в їхніх лінощах — ледача людина не може працювати плонжером, — але вони потрапляють у пастку рутини, через яку стає неможливо думати. Якби плонжери не втратили здатність думати, то вже давно б створили профспілку й страйкували, домагаючись кращих умов. Але вони не думають, бо у них немає на це часу, їхнє життя зробило з них рабів.
Питання в тому, чому це рабство триває. Люди приймають за належне, що будь-яка робота виконується з певною метою. Вони дивляться, як хтось зайнятий неприємною роботою, і вважають, що відповідь на це питання полягає в тому, що ця робота необхідна. Наприклад, видобуток вугілля є важкою, але необхідною роботою: нам потрібне вугілля. Робота в каналізаційному колекторі теж неприємна, але хтось же там має працювати. Так само й з роботою плонжера. Хтось має їсти в ресторанах, тож хтось інший має вичищати посуд по вісімдесят годин щотижня. Цього вимагає цивілізація, а отже, питань бути не може. Варто поміркувати про це детальніше.
Чи справді цивілізації потрібна робота плонжера? Ми вважаємо, що це «чесна» робота, тому що вона важка й неприємна, а для нас ручна праця є таким собі фетишем. Ми бачимо, як робітник валить дерево, й переконані, що це задовольняє якусь суспільну потребу просто тому, що він застосовує силу м'язів. Нам не спадає на думку, що він знищує дерево, аби звільнити простір для якоїсь огидної статуї. Мені здається, що те ж саме з плонжером. Він заробляє свій хліб у поті чола, але з цього не випливає, що він робить щось справді корисне, він працює на розкіш, яка — дуже часто — розкішшю не є.
Як приклад того, що я маю на увазі під розкішшю, яка не є такою, розглянемо дуже показовий випадок, який навряд чи можливий у Європі. Візьмемо індійських рикш і тяглових поні. У будь-якому далекосхідному місті сотні рикш, засмаглих до чорноти нещасливців, що важать вісім стоунів[171] і одягнені тільки в пов'язку на стегнах. Хтось із них хворий, комусь уже п'ятдесят. Без передиху вони з опущеною головою долають милі під сонцем і дощем, тягнучи візок за держаки, піт скрапує з їхніх сивих вусів. Коли вони рухаються надто повільно, пасажир обзиває їх bahinchut[172]. Вони заробляють по тридцять чи сорок рупій на місяць і легеневий кашель через кілька років. Тяглові поні — похмурі, злісні істоти, яких дешево продають, коли в них лишається сил лише на кілька років роботи. Їхні господарі вважають батіг заміною їжі. Роботу цих поні можна описати таким собі рівнянням «батіг плюс їжа дорівнює енергія». Зазвичай це близько шістдесяти відсотків батога і близько сорока — їжі. У деяких з них на шиї величезні виразки, тож їм доводиться цілий день тягати візок, натираючи рани до крові. Втім, навіть і тоді їх можна змусити працювати. Треба лише шмагати настільки сильно, щоб біль від батога був сильнішим за біль від упряжі. Після кількох років не допомагає уже й батіг, і тоді шкапу віддають на забій. Це приклади роботи, яка не є необхідною, оскільки немає жодної реальної потреби в рикшах чи тяглових поні. Вони існують тільки тому, що жителі Сходу вважають плебейством ходити пішки. Це розкіш, і, як знають усі, хто користувався їхніми послугами, дуже вбога розкіш. У цьому дуже мало зручності, й вона ніяк не може компенсувати страждання людей і тварин.
Те ж саме з плонжером. Порівняно з рикшею чи тягловим поні він — король, але його ситуація подібна. Він раб готелю чи ресторану, і його рабство більшою чи меншою мірою є марним. Адже, зрештою, чи є реальна потреба у великих готелях і розкішних ресторанах? Вони існують начебто для розкоші, але насправді забезпечують лише дешеву, фальшиву її імітацію. Тож недарма більшість людей ненавидять готелі. Деякі ресторани кращі за інші, але в ресторані неможливо отримати настільки хорошу їжу, яку можна було б скуштувати у приватній господі за ту ж ціну. Звісно, готелі й ресторани мають існувати, але немає потреби тримати для цього сотні рабів. Робота, яка там виконується, не відповідає своїй суті, розкіш полягає якраз у фальшивості. Пишнота, як її називають, насправді означає лише більшу кількість роботи для персоналу й вищу ціну для клієнта. Не виграє ніхто, крім власника, який зможе купити собі розкішну віллу в Дювілі[173]. По суті, «пишний» готель — це місце, де сотня людей безупинно працюють, як чорти, щоб інші двісті могли втридорога заплатити за речі, яких насправді не потребують. Якби забрати з готелів і ресторанів усе зайве й поставити за мету просто виконувати роботу ефективно, плонжери могли б працювати шість чи вісім годин на день замість десяти чи п'ятнадцяти.