Припустімо, що робота плонжера справді більш чи менш марна. Тоді постає питання, чому хтось і далі хоче, щоб він працював? Я намагаюся вийти за рамки суто економічних причин і збагнути, яке задоволення може комусь приносити думка про людину, яка все життя миє посуд. Адже немає сумніву, що люди — люди, які живуть у комфорті, — справді отримують задоволення від такої думки. Раб, казав Марк Катон[174], має працювати увесь час, коли не спить. Байдуже, потрібна його робота чи ні, він має працювати, бо робота сама по собі є благом — принаймні для рабів. Таке ставлення досі побутує, нагромаджуючи гори марної, важкої праці.
Я гадаю, що це прагнення зберегти марну працю є за своєю суттю простим страхом перед натовпом. Натовп (якщо продовжувати цю думку) — це стадо тварин, які можуть стати небезпечними, якщо матимуть вільний час. Тож краще завантажувати їх марною роботою, що не дає можливості думати. Інтелектуально чесний багатій, якщо його запитати про поліпшення умов праці, зазвичай відповість щось таке:
«Так, звісно, бідність — це дуже неприємно. Але вона від нас так далеко, що ми навіть насолоджуємося думкою про її неприємність. І не очікуйте, що ми будемо щось змінювати. Нам шкода вас, нижчі класи, так само, як нам шкода хворого на коросту кота, але ми запекло боротимемося проти будь-якого поліпшення ваших умов. Ми усвідомлюємо, що ви значно безпечніші в такому стані, як зараз. Теперішній стан справ нас влаштовує, й ми не збираємося зважуватися на ризик вивільняти вас навіть на зайву годину на день. Отож, дорогі браття, оскільки ви, очевидно, маєте трудитися, щоб оплатити наші мандрівки до Італії, то трудіться, й чхали ми на вас».
Таким є ставлення розумних, культурних людей, і це прочитується в сотнях написаних ними есе. Дуже мало освічених людей отримують менше, скажімо, чотирьох сотень фунтів на рік, і, природно, вони на боці багатих, оскільки сприймають будь-яку свободу, надану бідним, як загрозу власній свободі. Вважаючи єдиною альтернативою якусь похмуру марксистську утопію, освічена людина вважає за ліпше залишати речі в тому стані, в якому вони є зараз. Можливо, їй і не дуже подобаються її побратими-багатії, але вона припускає, що навіть найвульгарніші з них є менш ворожими до її насолод, ближчими їй, ніж бідняки, тож віддає перевагу залишатися з багатими. Саме цей страх потенційно небезпечного натовпу робить майже всіх освічених людей консерваторами.
Страх перед натовпом є забобонним страхом. Він ґрунтується на думці, що існує якась містична, істотна різниця між багатим і бідним, неначе вони належать до двох різних рас, як негри і білі люди. Але насправді такої різниці немає. Багаті й бідні різняться тільки їхніми прибутками, й більше нічим, і пересічний мільйонер є лише пересічним посудомийником, одягненим у новий костюм. Поміняйте їх місцями й — увага, стежте за руками! — хто тепер праведник, а хто злодій? Усі, хто був рівним і серед тих, і серед інших, знають це дуже добре. Але проблема в тому, що освічені, культурні люди, ті люди, від яких можна було б очікувати ліберальних поглядів, ніколи не товаришують з біднотою. Що більшість освічених людей знають про бідність? У моєму примірнику збірки Війона редактор усерйоз вирішив, що треба в примітці дати пояснення рядку «Ne pain ne voyent qu'aux fenestres[175]». Ось настільки далеким від досвіду освічених людей є голод.
Цілком природно що з цієї необізнаності народжується забобонний страх перед натовпом. Освічена людина уявляє собі орду недолюдей, які хочуть свободи тільки для того, щоб пограбувати її дім, спалити її книжки й змусити її працювати за станком чи вичищати вбиральню. «Що завгодно, — думає освічена людина, — будь-яка несправедливість, аби тільки не вивільняти цього натовпу». Вона не розуміє, що оскільки немає різниці між багатими й бідними, то й не йдеться про те, щоб вивільняти якийсь натовп. Натовп, насправді, на волі вже зараз і — в особі багатіїв — використовує свою владу, щоб облаштовувати величезні цехи з виробництва нудьги на зразок «пишних» готелів.
Підсумуємо. Плонжер — раб, зайвий раб, який виконує тупу й загалом непотрібну роботу. Його тримають зайнятим передусім через непевне відчуття, що він стане небезпечним, якщо матиме більше дозвілля. Освічені люди, які мали б бути на його боці, мовчки погоджуються з цим, оскільки нічого про нього не знають і, як наслідок, бояться його. Я говорю про плонжера, бо зараз розглядаю саме його випадок. Але те ж саме можна сказати й про інших незліченних робітників. Це лише мої власні думки про основні причини такого життя плонжера, які прямо не стосуються економічних питань і, поза сумнівом, багато в чому банальні. Я ділюся ними як прикладом думок, що виникають в голові у процесі роботи в готелі.
Розділ 23
Щойно залишивши «Оберж де Жеан Коттар», я вклався в ліжко й проспав майже добу — без години. Тоді я вперше за два тижні почистив зуби, помився, постригся й викупив речі з ломбарду. Це були два славні дні байдикування. Я навіть пішов до «Обержу» у своєму найкращому костюмі, сперся на шинквас і витратив п'ять франків на пляшку англійського пива. Це дивне відчуття — стати клієнтом у закладі, де ти був рабом раба. Борис шкодував, що я залишив ресторан у час, коли ми стали lancés[176] і з'явився шанс заробити трохи грошей. Якось згодом я спілкувався з ним, і він розповідав, що заробляє сто франків на день і зійшовся з très serieuse[177] дівчиною, що ніколи не пахне часником.
Увесь день я гуляв нашим кварталом і з усіма прощався. Того дня Шарлі розповів мені про смерть старого скнари Руколя, який колись жив у цьому кварталі. Дуже ймовірно, що Шарлі, як завжди, прибріхував, але це була хороша історія.
Руколь помер у сімдесят чотири, за рік чи за два до мого приїзду в Париж, але доки я там жив, люди в кварталі все ще говорили про нього. Він був не Деніелом Денсером[178] чи кимось такого рівня, але доволі цікавим персонажем. Щоранку ходив на «Ле Аль» збирати викинуті овочі, їв котяче м'ясо, носив замість білизни газету, використовував дерев'яні панелі своєї кімнати замість дров, пошив собі пару штанів з мішка — і все це маючи в банку півмільйона франків. Я б дуже хотів з ним познайомитися.
Як і багато скнар, Руколь закінчив погано, вклавши гроші в якусь ризиковану операцію. Одного дня у кварталі з'явився єврей, уважний, діловитого вигляду молодик, який мав першокласний план з контрабанди кокаїну до Англії. Звісно, у Парижі було досить просто купити кокаїн, і провезти його теж нескладно, але завжди знайдеться якийсь шпик, що видасть твою схему митникам чи поліції. Ходили чутки, що часто це роблять ті ж самі продавці кокаїну, оскільки контрабанду контролює синдикат, який не хоче конкуренції. Втім, єврей, присягався, що жодної небезпеки немає. Він начебто знав спосіб доправити кокаїн прямо з Відня не звичайними каналами, тож можна було не платити хабара. Він зв'язався з Руколем через молодого поляка, студента Сорбонни, який збирався вкласти в цю справу чотири тисячі франків, якщо Руколь дасть шість. За ці гроші вони могли б купити десять фунтів кокаїну і нажити на них непоганий статок в Англії.
Поляк і єврей доклали чимало зусиль, щоб видерти гроші з пазурів старого Руколя. Шість тисяч франків було невеликою сумою — він мав набагато більше зашитим у матраці у своїй кімнаті, — але для нього було мукою віддати навіть су. Поляк і єврей тижнями ходили біля нього, пояснювали, погрожували, умовляли, сперечалися, ставали навколішки й благали дати грошей. Старий напівбожеволів від жадоби й страху. Його нутрощі стискалися від думки отримати, може, п'ятдесят тисяч франків прибутку, та все ж він не міг змусити себе ризикнути грошима. Він сидів у кутку, сховавши обличчя в долонях, стогнучи й іноді скрикуючи в нестямі, а часто навіть ставав навколішки (він був дуже набожним) і молив дати йому сили, але ніяк не міг зважитися. Зрештою, більше від виснаження, ніж від умовлянь, він раптом здався. Розпоров матрац, де були сховані гроші, й віддав єврею шість тисяч франків.
174
Катон Старший, Марк Порцій Катон — римський політичний діяч і письменник, III —II ст. до н.е.