У спальні стояло шість ліжок, жахливо смерділи простирадла з величезними літерами «Вкрадено з № — роуд». На сусідньому ліжку спав старезний чоловік, художник, що малював на тротуарах, з неймовірно кривою спиною, що випиналася з ліжка за фут чи два від мого обличчя. Спина була гола й вкрита чудернацькими розводами бруду, як мармурова поверхня столу. Вночі прийшов п'яний пожилець, що наблював на підлогу неподалік від мого ліжка. Були також і клопи — не так багато, як у Парижі, але заснути не давали. Це було огидне місце. Втім, уповноважений з дружиною були товариськими людьми, готовими почастувати тебе чашкою чаю о будь-якій порі вдень і вночі.
Розділ 26
Вранці я заплатив за звичні чай-з-двома-скибками, купив півунції[191] тютюну й залишився з монетою в півпенні. Позичати грошей у Б. я поки що не хотів, тож залишалося лише звернутися до тимчасового притулку. Я дуже мало знав про те, як туди потрапити, але знав, що один такий є в Ромтоні[192], тож вирушив туди, діставшись на місце близько третьої чи четвертої по обіді. На ромтонському базарі, спираючись на загорожу для свиней, стояв зморщений старий ірландець, очевидно волоцюга. Я підійшов, сперся поряд з ним і запропонував йому коробку з тютюном. Він відкрив її й подивився на тютюн зі здивуванням:
— Боже мій, — сказав ірландець, — це ж годний шестипенсовий тютюн! Де ти в біса його надибав? Ти недавно на вулиці.
— Чого ж, хіба у вас, волоцюг, немає тютюну?
— О, ясно, що він є, диви.
Він дістав іржаву бляшанку з-під яловичини «Оксо[193]». Там було двадцять чи тридцять недопалків, підібраних з тротуарів. Ірландець пояснив, що інший тютюн йому трапляється нечасто, й уточнив, що, якщо бути достатньо уважним, на лондонських тротуарах за день можна назбирати дві унції тютюну.
— Ти з якогось лондонського цвяха [тимчасового притулку[194]] повернувсь, га? — запитав він мене.
Я підтвердив, сподіваючись, що він вважатиме мене за свого, й поцікавився, який цвях тут у Ромтоні. Він відповів:
— Ну, цей цвях з какао. Є цвяхи з чайом, а є з какао чи супом. Сула в Ромтоні не дають, слава Богу, — ну чи не давали, коли я там був остатній раз. З того часу я був у Йорку й округ Вельсу.
— Що значить «суп»? — запитав я.
— Суп? Банка гарячої води з чортовою вівсянкою на дні — ось що таке суп. Цвяхи із супом завжди найпоганіші.
Ми годину чи дві простояли за розмовою. Ірландець був товариським старим, але від нього дуже неприємно тхнуло, що не дивно, зважаючи на кількість хвороб, на які він страждав. Видавалося (він детально описав свої симптоми), що з голови до ніг його обсіли такі недуги: на лисій маківці екзема, короткозорість, при чому окулярів старий не носив, хронічний бронхіт, якийсь біль нез'ясованого походження у спині, розлад травлення, запалення сечового міхура, варикоз вен, кісткові нарости на пальцях ніг і плоскостопість. З усім цим він жив на вулиці вже п'ятнадцять років.
Близько п'ятої ірландець сказав:
— Чашку чая хоч? Цвях закритий до шести.
— Авжеж, я б не відмовився.
— Є тут місце з безплатним чайом і булочкою. Хорошим чайом. Після цього тебе заставляють читати купу бісових молитов, але чорт із ним! Хотяб буде де переждать. Пішли за мной.
Він привів мене до невеликого сараю на бічній вулиці, що мав бляшаний дах і дуже скидався на сільський павільйон для гри в крикет. Там уже чекали зо двадцять п'ять інших волоцюг. Кілька з них були брудними досвідченими волоцюгами, але більшість виглядала пристойними хлопами з півночі, мабуть, це були шахтарі чи робітники з бавовняних фабрик, що залишилися без роботи. Незабаром двері відчинилися, й пані з розп'яттям, у блакитній шовковій сукні й золотих окулярах запросила нас заходити. Всередині стояли тридцять чи сорок твердих стільців, фісгармонія, на стінах висіла літографія із зображенням доволі кривавої сцени розп'яття.
Дещо зніяковілі, ми познімали кашкети й повсідалися. Пані рознесла нам чай, і доки ми їли й пили, ходила туди-сюди й по-доброму зверталася до нас. Вона говорила на релігійні теми — що Ісус Христос завжди мав слабкість до таких, як ми — бідних і упосліджених, і про те, як швидко минає час, коли ти в церкві, і про користь від постійних молитов у дорозі. Нам це не подобалося. Ми сиділи, спершись на стіну, мнучи в руках свої кашкети (волоцюга почувається непристойно голим, коли знімає кашкет), червоніли й намагалися щось промимрити, коли пані зверталася до нас. Звісно, вона мала добрі наміри. Підійшовши з тарілкою булочок до сільських хлопців з півночі, вона звернулася до одного з них:
— А ти, мій хлопчику, як давно ти востаннє ставав навколішки й говорив з твоїм Батьком на небесах?
Бідолаха не зміг промовити жодного слова, але його живіт відповів за нього бурчанням, відреагувавши на наближення їжі. Після цього йому стало так соромно, що він ту булочку заледве проковтнув. Лише один чолов'яга спромігся відповісти пані на рівних, це був жвавий червононосий парубійко, який мав вигляд капрала, що втратив нашивки через пияцтво. Я ще ніколи не чув, щоб хтось настільки безсоромно вимовляв «милий Боже Ісусе». Жодного сумніву, що він навчився цього у в'язниці.
Чаювання завершилося, і я помітив, як волоцюги нишком поглядають один на одного. Усі мовчки думали про одне — як би ушитися звідси до початку молитви. Хтось, не підводячись, совався на стільці, але поглядав на двері, приміряючись накивати п'ятами. Пані заспокоїла його одним лише поглядом. Навіть благішим, ніж до того, тоном вона промовила:
— Гадаю, вам ще не час іти. Притулок не відчиниться до шостої, тож зараз ми можемо схилити коліна й сказати кілька слів нашому небесному Батьку. Гадаю, від цього всі почуватимуться краще, хіба не так?
Червононосий кинувся допомагати, переставивши фісгармонію й роздаючи молитовники. Оскільки він стояв спиною до пані, то вирішив по-своєму пожартувати і роздавав книжки, неначе колоду карт, приказуючи кожному, коли передавав молитовник: «Тримай, хлопче, це ж просто *** нап, а ось і тобі! Чотири тузи і король!» — і таке інше.
З непокритими головами ми стали навколішки серед брудних чашок і почали мимрити, що полишили незавершеними справи, які слід завершити, і робили речі, яких не слід було робити, і як нас переслідують недуги. Пані палко молилася, але водночас пильнувала за нами. Доки вона не бачила, ми шкірилися й підморгували один одному, просто щоб показати, що нам байдуже, але заледве могли щось вимовити. Ніхто, крім червононосого, не мав достатньо сміливості, щоб говорити інакше, як пошепки. Зі співами ми впоралися краще, окрім одного старого волоцюги, який не знав іншої мелодії, крім «Вперед, християнські солдати[195]», й вивертав на неї, псуючи гармонію.
Молитва тривала півгодини, а потім, попрощавшись біля дверей, ми розбіглися.
— Нарешті, — сказав хтось, щойно ми відійшли достатньо далеко. — Мені вже здавалося, що ці бісові молитви ніколи не закінчаться.
— З'їв булку, — відповів інший, — то маєш за неї заплатити.
— Помолитися за неї, ти маєш на увазі. Так, задурно багато не отримаєш. Вони не можуть налити навіть бісову чашку чаю за два пенні, щоб не поставити тебе навколішки.
Усі дружно погодилися. Очевидно, волоцюги не відчували вдячності за чай. І все ж це був неперевершений чай, що відрізнявся від чаю в кав'ярні, як справжнє бордо від тієї погані, яку називають «колоніальним бордо», і нам сподобалося його пити. Я також переконаний, що цей чай роздавали з добрими намірами, не маючи на меті нас принизити, тож по справедливості ми мали бути вдячними, але, втім, не були.
Розділ 27
Десь за чверть шоста ірландець відвів мене до цвяха. Це був похмурий, закопчений цегляний куб, що стояв у кутку на території будинку праці[196]. Через маленькі, заґратовані вікна, високу стіну й залізні ворота, що відділяли його від дороги, він був дуже схожим на в'язницю. Довга черга одягнених у лахміття людей вже чекала на відкриття воріт. Тут був хто завгодно і якого завгодно віку: наймолодший — шістнадцятирічний хлопець зі свіжим обличчям, найстарший — скоцюрблена беззуба сімдесятип'ятирічна мумія. Були загартовані волоцюги, впізнавані за їхніми ціпками, казанками й притрушеними пилом обличчями, були робітники фабрик, один конторський службовець з комірцем і краваткою й ще двоє справжніх недоумків. Збіговисько волоцюг виглядало відразливо. Це був натовп не лихих і небезпечних, а лише непривабливих і пошарпаних людей, переважно вбраних у лахміття й відчутно недогодованих. Вони були приязні і не докучали запитаннями. Багато хто пропонував мені тютюн — тобто недопалки.
194
«Цвяхами» (spikes) називалися тимчасові притулки при будинках праці, куди на день (у вихідні — на два) приймали волоцюг. У таких притулках годували, давали можливість помитися й іноді змушували працювати. Щодо походження назви «цвях» існують різні версії: або від цвяхів, якими в будинках праці розплітали старі мотузки, або від шпилів, що прикрашали будівлю притулку, або від цвяха, на який наколювали талони під час реєстрації, тощо.
195
«Onward, Christian Soldiers» — релігійний гімн, написаний преподобним Сайбіном Баринґ-Гоулдом у XIX столітті, найпопулярніший гімн в Армії спасіння.
196
Будинки праці з'явилися в Англії та Вельсі у XVII столітті. Їхнім призначенням було контролювати бідняків і забезпечувати їх мінімальними засобами до існування. Передусім там проживали ті, хто не міг за собою доглянути чи прогодуватися, — літні люди, інваліди, сироти, самотні матері, жебраки тощо. Для працездатних мешканців була примусова робота. В окремі періоди існування будинків праці їхні утриманці дробили каміння, перетирали в порох кістки, заготовляли дрова тощо. За умовами проживання, харчування і дисципліною ці заклади були дуже схожими на в'язниці — наприклад, чоловіків, жінок і дітей селили окремо, змушували носити уніформу, — тому туди зверталися лише бідняки, яким більше не було куди податися. Коли Орвелл 1933 року публікував «У злиднях Парижа і Лондона», систему будинків праці офіційно скасували, але в тій чи тій формі вони проіснували до середини XX століття.