Ти йдеш до овочевої крамниці купити за франк кілограм картоплі, але одна з монет виявляється бельгійською, і крамар відмовляється її приймати. Ти вислизаєш з крамниці й більше ніколи туди не ходиш.
Ти випадково опиняєшся в респектабельному кварталі й бачиш свого заможного приятеля. Щоб уникнути зустрічі, прожогом кидаєшся до найближчої кав'ярні. У кав'ярні доводиться щось купувати, тож ти витрачаєш останні п'ятдесят сантимів на склянку чорної кави з дохлою мухою. Можна нарахувати сотні таких неприємностей. Вони — частина процесу перебування в скруті.
Ти пізнаєш, що означає бути голодним. Зі шматком хліба з маргарином у шлунку, ти виходиш і зазираєш у вітрини крамниць. Усюди їжа, що знущається над тобою у величезних, марнотратних купах: свинячі туші, кошики гарячих буханців, великі жовті цеглини масла, мотузки сосисок, гори картоплі, масивні, як жорна, сири «Грюєр[34]». Від такої кількості їжі тебе охоплює плаксивий жаль до себе. Ти роздумуєш над тим, щоб схопити буханець і втекти, проковтнувши його до того, як тебе схоплять, але звичайний страх не дає цього зробити.
Ти відкриваєш нудьгу, нерозлучну зі злиднями, час, коли тобі немає чого робити, і, напівголодний, ти нічим не можеш себе зацікавити. Півдня ти вилежуєшся в ліжку, почуваючись як jeune squelette[35] з вірша Бодлера. Лише їжа може тебе пробудити. Ти відкриваєш, що людина, яка всього лише тиждень сидить на хлібові з маргарином, уже більше не людина, а лише черево з кількома допоміжними органами.
Можна було б описати це все детальніше, але розповідь продовжувалася б у тому ж дусі. Ось таке життя на шість франків на день. У Парижі так живуть тисячі людей: митці й студенти у скруті, повії, коли їм перестає таланити, всілякі безробітні. Це нетрі злиднів як вони є.
Я прожив так ще близько трьох тижнів. Сорок сім франків швидко закінчилися, і я мав задовольнятися тридцятьма шістьма франками на тиждень з уроків англійської. Недосвідчений, я погано обходився з грошима, тож іноді цілий день залишався без їжі. Коли так траплялося, я продавав частину свого одягу: виносив його з готелю в невеликих пакунках й віддавав у крамницю вживаного одягу на вулиці де ля Монтань Сен-Женев'єв. Крамар був рудоволосим євреєм, навдивовижу неприємним чоловіком, який скаженів від самого лише вигляду клієнта. З його поведінки можна було припустити, що ми завдавали йому болю своєю появою. «Merde[33]! — кричав він, — знову ти? Ти гадаєш, тут безкоштовна їдальня?» Платив він надзвичайно мало. За капелюх, який я придбав за двадцять п'ять шилінгів і тільки трохи зносив, він дав п'ять франків; за хорошу пару взуття — п'ять франків; за сорочки — по франку за кожну. Він завжди намагався не купувати речі, а обмінювати, й тицяв до рук якийсь непотріб, а потім удавав, що покупець його прийняв. Якось я бачив, як він забрав у старої жінки чудове пальто, дав їй дві більярдні кулі й швидко виштовхав за двері, доки вона не почала протестувати. Я б з величезним задоволенням натовк цьому єврею пику, якби це можна було собі дозволити.
Ці три тижні були вбогими й незручними, й очевидно попереду чекало ще гірше, бо строк оренди мого помешкання закінчувався. Втім, ситуація була навіть на чверть не такою поганою, як я очікував. Адже коли ти наближаєшся до злиднів, то робиш відкриття, яке переважує деякі з негараздів. Ти пізнаєш нудьгу, жорстокі труднощі й зародки голоду, але ти також відкриваєш і їхню велику визвольну особливість: той факт, що злидні знищують майбутнє. До певної міри це справді так: що менше грошей ти маєш, то менше ти хвилюєшся. Коли у тебе цілих сто франків, ти схильний до найлегкодухішої паніки. Коли в тебе є лише три франки, ти цілком байдужий, бо три франки прогодують тебе до завтра, а зазирати далі тобі не до снаги. Тобі нудно, але не страшно. Ти невиразно усвідомлюєш: «За день чи два я голодуватиму — жахливо, правда?», — а потім думка скочується до інших тем. Дієта з хліба й маргарину до певної міри сама забезпечує знеболювальним.
Є ще одне відчуття, яке дає велику втіху в злиднях. Гадаю, кожен, хто перебував у скруті, його переживав. Це відчуття полегшення, майже задоволення, від усвідомлення, що ти нарешті, по-справжньому в злиднях. Ти так часто говорив, що йдеш на дно, і ось воно, дно, ти його досягнув і можеш на ньому стояти. Це дуже заспокоює.
Розділ 4
Одного дня мої англійські уроки раптово припинилися. Погода ставала спекотною, й один з моїх учнів зледачів і не захотів продовжувати навчання, тож відмовився від моїх послуг. Інший зник зі свого помешкання без попередження й не заплатив мені дванадцять франків. Я мав лише тридцять сантимів і ні крихти тютюну. Півтора дні я не мав ані їжі, ані курива, тож, надто голодний, щоб зволікати, я спакував залишки свого одягу у валізу й відніс їх до ломбарду. Це поклало край спробам вдавати, що в мене все гаразд із грошима, оскільки я не міг винести одяг з готелю, не попередивши мадам Ф. Втім, я пам'ятаю наскільки вона здивувалася, що я запитав її, а не проніс одяг нишком, оскільки втекти потайки було звичним явищем у нашому кварталі.
Тоді я вперше потрапив до французького ломбарду. Вхід був через величний кам'яний портал (з написом «Liberté, Egalité, Fraternité[36]», певна річ, — у Франції вони пишуть це навіть на поліцейських відділках) у велику порожню кімнату на кшталт шкільного класу з прилавком і довгими сидіннями. Там чекали сорок чи п'ятдесят людей. Один із них передав свій заклад через прилавок і сів. За хвилину клерк оцінив його вартість і вигукнув «Numéro[37] такий-то, ви візьмете п'ятдесят франків?» Іноді це було лише п'ятнадцять франків, чи десять, чи п'ять: хай би якою була сума, про неї знала вся кімната. Коли я зайшов, клерк вигукнув з образою в голосі: «Numéro 83 — сюди!» — і свиснув, поманивши рукою, неначе кликав пса. Numéro 83 підійшов до прилавка. Це був старий бородань у пальті, застібнутому до шиї й потріпаному внизу. Клерк мовчки жбурнув згорток через прилавок — вочевидь, заклад нічого не вартував. Згорток упав на підлогу й розкрився, продемонструвавши чотири пари вовняних чоловічих кальсонів. Ніхто не міг стримати сміху. Бідолашний Numéro 83 зібрав кальсони й незграбно поплентався до виходу, бурмочучи щось до себе.
Одяг, який я приніс закладати, разом з валізою коштував понад двадцять фунтів і був у доброму стані. Я вважав, що зараз він вартує близько десяти фунтів, чверть від цього (у ломбарді зазвичай платять чверть вартості) становила двісті п'ятдесят чи триста франків. Я безтурботно чекав, сподіваючись у гіршому разі на двісті франків.
Нарешті клерк назвав мій номер: «Numéro 97!»
— Так, — сказав я, підводячись.
— Сімдесят франків?
Сімдесят франків за одяг, що коштує десять фунтів! Але сперечатися не мало сенсу. Я бачив, як хтось намагався сперечатися, й клерк негайно відмовився приймати заклад. Я взяв гроші, закладну і вийшов. Тепер у мене був тільки той одяг, що залишався на мені: дуже потертий на ліктях піджак, пальто, порівняно прийнятне як заклад, і одна запасна сорочка. Згодом, коли було вже запізно, я дізнався, що розумніше було б піти до ломбарду по обіді. Клерками працюють французи, тож, як більшість французів, вони перебувають в поганому гуморі, аж доки не пообідають.
Коли я дістався додому, мадам Ф. протирала підлогу бістро. Вона підійшла до порога зустріти мене. В її очах я бачив тривогу за мою орендну плату.