Кімната була мансардою десять на десять футів[51], освітленою тільки сонцем. Єдиними меблями були вузьке залізне ліжко, стілець і рукомийник на погнутій ніжці. По стіні над ліжком поволі рухався довгий звивистий ланцюжок клопів. Борис спав голий, під брудним простирадлом горою випинався його великий живіт. Груди були вкриті слідами від укусів комах. Коли я зайшов, він прокинувся, протер очі й гучно застогнав.
— Заради Христа! — вигукнув він. — О, заради Христа, моя спина! Прокляття, я, мабуть, увередив спину!
— Що сталося? — кинувся я.
— У мене спина мов переламана, ось і все. Я ніч спав на підлозі. О, заради Христа! Якби ти знав, як болить спина!
— Любий Борисе, ти хворий?
— Не хворий, лише голодний, і помру від голоду, якщо так і далі триватиме. Крім того, що сплю на підлозі, останні тижні я живу на два франки в день. Це жахливо. Ти прийшов не в найкращий час, топ аті[52].
Не мало сенсу запитувати, чи Борис досі працює в «Отель Скріб». Я поквапився вниз і купив хлібину. Борис накинувся на неї й з'їв половину, після чого став почуватися краще, підвівся на ліжку й розповів про свої справи. Після лікарні він не зміг знайти роботи, бо досі сильно кульгав, витратив усі гроші, позакладав усе, що мав, і зрештою кілька днів голодував. Тиждень спав на набережній під Аустерліцьким мостом, серед якихось порожніх винних бочок. Останні два тижні він жив у цій кімнаті з механіком-євреєм. Скидалося на те (пояснення було заплутаним), що єврей завинив Борису три сотні франків і повертав борг, дозволивши спати на підлозі й видаючи по два франки в день на їжу. Два франки — це чашка кави й три шматки хліба. Єврей ішов на роботу о сьомій ранку, після чого Борис залишав своє спальне місце (просто під даховим вікном, з якого крапотів дощ) й вкладався у ліжко. Там він теж не міг добре виспатися через клопів, але принаймні спина могла відпочити.
Було великим розчаруванням прийти до Бориса по допомогу і побачити його в ще більшій скруті ніж я. Я пояснив, що в мене залишилося лише близько шістдесяти франків і тепер треба терміново знайти роботу. Втім, до цього часу Борис доїв решту хліба й почувався бадьорим і говірким. Він безтурботно сказав:
— Святі небеса, чого ти переживаєш? Шістдесят франків — та це ж ціле багатство! Дай мені, будь ласка, того черевика, топ аті. Я розчавлю кілька клопів, якщо вони підповзуть достатньо близько.
— Ти гадаєш, що ми маємо шанси знайти якусь роботу?
— Шанси? Та це певність. Насправді, я вже дещо знайшов. Є новий російський ресторан, який має відкритися за кілька днів на вулиці дю Коммерс. Це вже une chose entendue[53], що я буду там метрдотелем. Я можу легко знайти тобі роботу на кухні. П'ять сотень франків на місяць і їжа, а ще чайові, якщо пощастить.
— А доти? Я вже скоро маю платити за помешкання.
— Та знайдемо щось. У мене є кілька козирів у рукаві. Наприклад, люди, що заборгували мені грошей, — у Парижі їх повно. Хтось точно незабаром поверне. Згадай також усіх моїх колишніх коханок! Жінка ніколи не забуває, розумієш, мені треба тільки попросити, і вони допоможуть. Крім того, єврей говорив, що збирається вкрасти кілька індукторів з гаража, де він працює, й платитиме нам п'ять франків на день, щоб ми чистили їх перед тим, як він їх продасть. Цього вистачить, щоб протриматися. Ніколи надто не переймайся, топ аті. Ніщо не дістається легше, ніж гроші.
— Що ж, тоді зараз же ходімо шукати роботу.
— Стривай, топ аті. Ми не помремо від голоду, не бійся. Це такий талан війни — я знав і гірші часи. Це лише питання наполегливості. Пам'ятай принцип Фоша: «Attaquez! Attaquez! Attaquez[54]!»
Було вже за полудень, коли Борис вирішив встати. З одягу в нього залишилися костюм з однією сорочкою, коміром і краваткою, пара майже зношених черевиків і пара геть подертих шкарпеток. Він також мав пальто, яке можна було закласти в найскрутнішу хвилину. Була також валіза, жалюгідний картонний непотріб за двадцять франків, але дуже важлива, оскільки патрон готелю вірив, що в ній одяг — без цього, ймовірно, він би виставив Бориса за двері. Насправді там були медалі й світлини, різні дрібнички та велика в'язка любовних листів. Попри все це, Борис примудрявся виглядати цілком пристойно. Він поголився без мила двомісячним лезом, пов'язав краватку, щоб не було видно дірок, а в черевики обережно підклав газету. Насамкінець, уже одягнувшись, він дістав чорнильницю і замазав дірки в шкарпетках на щиколотках, де просвічувалася шкіра. Як результат, ви б ніколи не подумали, що він нещодавно спав під мостами Сени.
Ми пішли до маленької кав'ярні на вулиці де Ріволі, відоме місце зустрічі готельних адміністраторів і працівників. Усередині була темна, схожа на печеру кімната, де сиділи різноманітні готельні працівники: чепурні молоді офіціанти, офіціанти не такі чепурні й очевидно голодні, товсті рожеві кухарі, зашмульгані посудомийники, пошарпані старі прибиральниці. Усі мали по склянці кави, до якої ніхто не торкався. Насправді це було бюро з працевлаштування, і гроші за напої були комісією патрона. Іноді огрядний, поважного вигляду чоловік, очевидно, ресторатор, підходив і щось говорив бармену, а той викликав одного з відвідувачів у глиб кав'ярні. Але він так і не покликав Бориса чи мене, тож за дві години ми пішли, оскільки за правилами в кав'ярні можна було лишатися з одним напоєм не більше двох годин. Як ми дізналися потім, коли було вже запізно, бармену треба давати хабара. Якщо в тебе було двадцять франків, зазвичай він міг знайти тобі роботу.
Ми пішли до «Отель Скріб» і годину прочекали на тротуарі, сподіваючись, що вийде адміністратор, але цього не сталося. Тоді ми потяглися до вулиці дю Коммерс, де з'ясували, що новий ресторан, який саме мали ремонтувати, зачинений, а патрона немає. Уже була ніч. Ми пройшли тротуарами чотирнадцять кілометрів і були такі втомлені, що довелося витратити півтора франки на метро, щоб дістатися додому. Для Бориса з його хворою ногою це була мука, і його оптимізм щодалі танув і танув. Коли ми дісталися до станції «Пляс д'Італі», він був уже в розпачі й став говорити, що в пошуках роботи немає сенсу і нам лишається тільки стати злочинцями.
— Краще грабувати, ніж голодувати, топ аті. Я часто думав про це. Товстий багатий американець, якийсь темний закуток на Монпарнасі, каменюка в панчосі — бам! Вичистити його кишені — й навтьоки. Це реально, хіба ні? Я не здригнуся — я ж був солдатом, пам'ятаєш?
Зрештою він вирішив, що це не спрацює, оскільки ми обоє іноземці й нас легко впізнати.
Повернувшись назад до моєї кімнати, ми витратили ще півтора франки на хліб і шоколад. Борис поглинув свою частку й одразу магічним чином збадьорився, їжа впливала на його організм швидко, як коктейль. Він дістав олівця й почав складати список людей, які ймовірно могли б дати нам роботу. Їх дюжини, казав Борис.
— Завтра ми щось знайдемо, топ аті, я відчуваю. Удача до нас повернеться. Крім того, у нас в обох є мізки — людина з мізками не може голодувати.
Що тільки може зробити людина своїми мізками! Мізки роблять гроші з нічого. У мене був приятель, поляк, справжній геній, і, як ти думаєш, що він робив? Він купував золоту обручку й закладав її за п'ятнадцять франків. Тоді — ти знаєш, як недбало клерки заповнюють закладні, — там, де клерк написав «еп or[55]», він додавав «et diamants[56]» і міняв «п'ятнадцять франків» на «п'ятнадцять тисяч». Спритний, еге ж? Тоді, розумієш, він міг позичити тисячу франків під цю закладну. Ось що я маю на увазі під мізками...