Розділ 2
Про життя у кварталі. Наприклад, наше бістро при вході в «Отель де Труа Муано». Маленька напівпідвальна кімната з цегляною підлогою, просоченими вином столами й світлиною похоронної процесії, підписаною «Credit est mort[7]». Підперезані червоним працівники, що ріжуть сосиски великими складаними ножами, чарівна, з обличчям розумної корови оверньська[8] селянка мадам Ф., що цілий день п'є малагу[9] «для шлунку», гра в кості на аперитиви, пісні «Про полуницю й малину[10]» й про Мадлен[11], що хоче знати «Comment épouser ип soldat, moi qui aime tout le régiment[12]?», і привселюдні відверті пестощі. Половина готелю збиралася у бістро вечорами. У Лондоні годі було знайти настільки веселий паб.
У бістро точилися дуже дивні розмови. Як приклад наведу вам розповідь Шарлі, одного з місцевих незвичайних персонажів.
Шарлі був молодик з порядної родини, з хорошою освітою, але втік із дому й жив на грошові перекази, які йому час від часу присилали. Уявіть собі рожевого, зі свіжими щічками і м'яким каштановим волоссям маленького милого хлопчика, з надміру червоними й вологими, як вишні, губами. У нього невеличкі ніжки, неймовірно короткі ручки, на пальцях ямочки, як у малюка. Коли він говорив, то підтанцьовував і підстрибував, наче був надто щасливим і надто сповненим життя, щоб зупинитися бодай на мить. Третя година по обіді, і в бістро немає нікого, крім мадам Ф. і одного-двох безробітних. Але Шарлі байдуже, з ким говорити, якщо він може говорити про себе. Він декламує, як оратор на барикаді, перекочуючи слова на язиці й жестикулюючи короткими руками. Маленькі поросячі очиці виблискують ентузіазмом. Його вигляд чомусь викликає глибоку відразу.
Він говорить про любов — це його улюблена тема.
«Ah, l'amour, l'amour! Ah, que les femmes m'ont tué[13]! Ha жаль, messieurs et dames[14], жінки — моя погибель, погибель без жодної надії. У двадцять два я цілковито виснажений і зневірений. Але чого я тільки не навчився, в які тільки безодні мудрості я не зазирнув! Наскільки це велично — здобути справжню мудрість, стати цивілізованою людиною в найвищому сенсі цього слова, стати raffinée, vicieux[15], — і так далі, і таке інше.
Messieurs et dames, я бачу, що вам сумно. Ah, mais la vie est belle[16], немає чого сумувати. Веселіше, я благаю вас!
Ah, que la vie est belie[18]! Послухайте, messieurs et dames, з висоти свого досвіду я розповім вам про любов. Я поясню вам, що таке справжня любов, — що є справжньою чуттєвістю, вищим, найбільш витонченим задоволенням, відомим лише цивілізованій людині. Я розповім вам про найщасливіший день мого життя. Шкода, але час, коли я міг пізнати таке щастя, для мене вже минув. Минув назавжди — сама можливість, навіть бажання цього щастя, минули.
Отож, слухайте. Це було два роки тому. Мій брат навідався до Парижа — він юрист, — і мої батьки наказали йому знайти мене й запросити на обід. Ми ненавидимо одне одного, я і мій брат, але він вирішив не сперечатися з батьками. Ми пообідали, й під час обіду він упився трьома пляшками бордо. Я відвіз його назад до готелю, купив дорогою пляшку бренді, й коли ми доїхали, дав йому випити ще склянку, сказавши, що це його протверезить. Він випив і одразу звалився, ущент п'янючий. Я підняв його й привалив спиною до ліжка, а тоді пройшовся по кишенях. Там були одинадцять сотень франків, і з ними я поквапився сходами вниз, застрибнув у таксі й утік. Брат не знав моєї адреси, тож я був у безпеці.
Куди йде людина, маючи гроші? До борделю, звичайно. Але ж ви не думаєте, що я збирався витрачати свій час на якусь вульгарну розпусту, гідну хіба землекопів? Забудьте, я ж цивілізована людина! Я був витончений, exigeant[19], ви розумієте, з тисячею франків у кишені. Уже була північ, доки я знайшов те, що шукав. Я здибався з метким вісімнадцятирічним юнаком, вбраним еп smoking[20] і зі стрижкою à l'américaine[21], і ми розмовляли в тихому бістро подалі від бульварів. Ми чудово розуміли один одного, той юнак і я. Ми говорили про те й про се, обмірковуючи способи розважитися. Незабаром ми взяли таксі й рушили.
Таксі зупинилося на вузькій безлюдній вуличці з єдиним газовим ліхтарем, що мерехтів удалині. Серед каміння темніли калюжі. По один бік тягнувся високий суцільний мур жіночого монастиря. Мій провідник довів мене до високого розваленого будинку з розбитими шибками й постукав кілька разів у двері. Скоро долинув звук кроків і скрип засувів, двері трохи прочинилися. З-за них з'явилася рука — це була величезна покручена лапа, простягнута долонею догори під самі наші носи, вимагаючи грошей.
Мій провідник просунув свою ногу між дверима й сходинкою. „Скільки ви хочете?“ — запитав він.
„Тисячу франків, — відповів жіночий голос. — Платіть одразу або ж навіть не потикайтеся“.
Я поклав у цю руку тисячу франків і віддав сотню, що залишалася, своєму провідникові, той попрощався й залишив мене. Я чув, як за дверима хтось уголос перераховував банкноти, а тоді худа стара ворона в чорній сукні показала свого носа й підозріливо огледіла мене, перш ніж впустити. Усередині було дуже темно: я не бачив нічого, крім мерехтливого газового полум'я, що освітлювало тиньковану стіну, залишаючи все інше у глибокій тіні. Тхнуло щурами та пилом. Стара мовчки запалила свічку від вогню, а тоді пошкандибала поперед мене кам'яним коридором до сходів.
„Voilà[22]! — сказала вона, — спускайся до льоху й роби, що хочеш. Я нічого не бачу, нічого не чую й нічого не знаю. Ти вільний, розумієш, цілковито вільний“.
О, messieurs[23], чи треба мені вам пояснювати — forcément[24], ви й самі знаєте, — це тремтіння, наполовину від жаху, наполовину від задоволення, що пронизує людину в такі моменти? Я скрадався вниз, намацуючи шлях, вслухався у власне дихання й човгання черевиків по камінню, інших звуків чути не було. Внизу сходів моя рука намацала електричний вимикач. Я натиснув на нього, і велика люстра з дванадцяти червоних куль залила підвал червоним світлом. Уявіть лишень, я опинився не в підвалі, а у спальні, великій, багатій, яскравій спальні криваво-червоного кольору. Уявіть собі, messieurs et dames[25]! Червоний килим на підлозі, червоні шпалери на стінах, червоний плюш на кріслах, навіть стеля червона, усе довкола червоніє, засліплюючи очі. Це була важка, задушлива червоність, наче світло просвічувало крізь келихи крові. У дальньому кутку стояло велике квадратне ліжко з покривалом таким самим червоним, як і все довкола, а на ньому лежала дівчина, одягнена в сукню з червоного оксамиту. Побачивши мене, вона зібгалася й спробувала прикрити коліна коротеньким платтячком.
Я зупинився біля дверей. „Ходи сюди, моя пташечко“, — звернувся я до неї.
Вона заскімлила з переляку. Одним стрибком я вже був біля ліжка. Вона спробувала ухилитися, але я схопив її за горло — ось так, бачите? — міцно! Вона борсалася, почала благати про милосердя, але я тримав її твердо, відхиляючи її голову назад і вдивляючись у її обличчя. Їй було, мабуть, років двадцять, вона мала кругле непримітне обличчя тупої дитини, яке вкрили шаром рум'ян і пудри, а блакитні тупі очі, що світилися в червоному світлі, мали той приголомшений, переляканий вираз, який можна побачити тільки в очах таких жінок. Це була, поза сумнівом, якась сільська дівчина, що її батьки продали в рабство.
7
«Кредит мертвий» — алюзія на популярний у XIX ст. естамп «Кредит мертвий, його вбили недоброчесні боржники».
10
«Les Fraises et Les Framboises» — стилізована під народну пісня про селян, вродливих дівчат і радість від вина.