Попри все, Падді був хорошим хлопцем, від природи щедрим і спроможним розділити останню скоринку хліба з другом. Ба більше, він не раз і справді ділився зі мною своїм останнім шматком. Мабуть, він міг би працювати, якби повноцінно поїв кілька місяців, але два роки на хлібові й маргарині безнадійно його послабили. Він жив на цій огидній подобі їжі, доки його розум і тіло й самі не стали непевним матеріалом. Його мужність зруйнувало недоїдання, а не якась вроджена вада.
Розділ 29
Дорогою до Едб'юрі я сказав Падді, що маю приятеля, в якого точно зможу розжитися грішми, і запропонував рухатися прямо до Лондона, а не залишатися ще на ніч у цвяху. Але Падді давно не був у цвяху Едб'юрі, тож, як справжній волоцюга, не міг змарнувати безкоштовний нічліг. До Лондона ми домовилися вирушити наступного ранку. Я мав лише півпенні, але в Падді було два шилінги, яких би вистачило на ліжко кожному й кілька чашок чаю.
Цвях Едб'юрі не дуже відрізнявся від ромтонського. Найгірше там було, що весь тютюн забрали біля воріт і попередили, що одразу ж виженуть, якщо зловлять когось з цигаркою. Згідно з «Актом про бурлакування[201]» волоцюгу можна притягти до відповідальності за куріння в цвяху — насправді, майже за будь-що, — але зазвичай керівництву закладу простіше не карати, а виставити порушника за двері. Роботи для нас не було, камери виявилися порівняно зручними. Ми спали по двоє, «один згори, інший внизу», — тобто один на дерев'яній полиці, а інший на підлозі, з солом'яними матрацами й достатньою кількістю ковдр, що були брудними, але без паразитів. Їжа була така ж, як і в Ромтоні, за тим винятком, що замість какао був чай. Можна було отримати також додатковий чай вранці, оскільки старший наглядач продавав його по півпенні за кухоль — нелегально, звичайно. Кожному на дорогу видали з собою по шматку хліба з сиром.
Коли ми дісталися до Лондона, залишалося згаяти ще вісім годин до того, як відкриються нічліжки. Дивовижно, як ти не помічаєш деяких речей. Я був у Лондоні незліченну кількість разів, і все ж до цього дня ніколи не помічав найгіршого в цьому місті — що ти маєш платити навіть за те, щоб присісти. У Парижі, якщо в тебе немає грошей і ти не можеш знайти лавки, то сідаєш на тротуар. Бозна-куди приведе тебе сидіння на тротуарі в Лондоні — мабуть, до в'язниці. До четвертої ми тинялися вже годин п'ять, і наші стопи горіли від твердого каміння. Ми були голодними, оскільки з'їли свій обід одразу за ворітьми цвяха, й у мене не лишилося тютюну. Падді було легше, бо він підбирав недопалки. Ми спробували зайти до двох церков, але там було зачинено. Тоді ми пішли до громадської бібліотеки, але там не залишилося вільних місць. Як останню надію Падді запропонував спробувати будинки Роутона[202]. За правилами вони не мали б пускати нас до сьомої, але можна було спробувати прослизнути. Ми підійшли до розкішних дверей (будинки Роутона справді розкішні) й дуже спокійно, намагаючись виглядати, як постійні пожильці, рушили всередину. За мить шлях нам заступив чоловік, що ліниво спочивав біля проходу, хлопака з гострим обличчям — очевидно якийсь місцевий уповноважений.
— Ви, шановні, спали тут минулої ночі?
— Ні.
— То *** геть.
Довелося піти й простояти ще дві години на розі вулиці. Це було неприємно, але навчило мене більше не послуговуватися виразом «як ледар на перехресті», тож якусь користь я все ж із цього отримав.
О шостій ми пішли до притулку Армії спасіння. Ми не могли забронювати місця до восьмої й не мали певності, що вони там ще будуть, але місцевий уповноважений, який називав нас «братами», дозволив зайти за умови, що ми заплатимо за дві чашки чаю. Головний зал притулку був великою вибіленою стодолою, гнітюче чистою, голою і холодною. Двісті порядних, досить покірного вигляду людей сиділи рядком на довгих дерев'яних лавах. Туди-сюди сновигали кілька офіцерів у одностроях. На стінах висіли зображення генерала Бута[203] й оголошення, що забороняли готувати, пиячити, плюватися, лаятися, сваритися й грати в азартні ігри. Як зразок такого оголошення я переписав одне дослівно:
«Усі, кого викриють за азартною чи картярською грою, будуть вигнані й не прийматимуться назад за жодних обставин.
За інформацію, що допоможе викрити таких осіб, видаватиметься винагорода.
Відповідальні офіцери просять усіх пожильців допомагати їм тримати цей притулок вільним від ОГИДНОГО ЗЛА АЗАРТНИХ ІГОР».
«Азартні чи картярські ігри» — гарно звучить. На мій погляд, ці притулки Армії спасіння, хоча й чисті, але значно похмуріші за найгірші з нічліжок. У декого з місцевих пожильців відчувається страшенна безвихідь — це пристойні, розорені люди, що позакладали свої комірці, але й досі намагаються влаштуватися на канцелярську роботу. Прийти до притулку Армії спасіння, де принаймні чисто, для них — остання зачіпка за пристойність. За сусіднім столом сиділи два одягнені в лахміття іноземці, але очевидно джентльмени. Вони грали в шахи усно, навіть не записуючи ходів. Один був сліпим, і я почув їхню розмову про те, що вони давно заощаджують, але ніяк не назбирають півкрони на купівлю дошки. Тут і там сиділи безробітні конторські службовці, бліді й похмурі. Один з них — високий, худий, мертвотно блідий молодик — щось схвильовано говорив. Він гупав кулаком по столу й дивно, гарячково хвалився. Коли офіцери відійшли достатньо далеко, він почав виголошувати неймовірні блюзнірства:
— Кажу вам, хлопці, завтра я отримаю роботу. Я не з цієї бісової братії, що повзає навколішках, я можу сам про себе подбати. Подивіться на те оголошення! «Бог дасть!» Чорта лисого Він колись щось мені давав. Хіба ви коли бачили, щоб я покладався на *** Господа. Залиште це на мене, хлопці. Я отримаю цю роботу...
Я спостерігав за ним, вражений його дикою, збудженою манерою говорити. Він здавався істеричним чи, можливо, трохи п'яним. За годину я зайшов до маленької кімнати, відокремленої від загального залу, що призначалася для читання. Там не було ні книжок, ні газет, тож пожильці нечасто туди заходили. Відкривши двері, я побачив там цього молодого службовця, він самотньо стояв навколішках і молився. Перш ніж зачинити двері, я встиг розгледіти його обличчя — на ньому було страждання. З того виразу я раптом зрозумів, що він давно голодує.
Плата за ліжка була вісім пенсів. У нас з Падді залишалися ще п'ять, тож ми витратили їх у «барі», де їжа була дешевою, але не настільки, як у звичайних нічліжках. Чай здавався завареним з чайної потерті, яка, гадаю, дісталася Армії спасіння безкоштовно від благодійників, але вони продавали його по півтора пенси за чашку. Це було огидне пійло. О десятій офіцер обійшов зал, дмухаючи в свисток. Усі негайно підвелися.
— Що це означає? — здивовано запитав я Падді.
— Це означає по койках. І по-бистрому.
Покірні, як вівці, всі двісті людей розійшлися по ліжках, виконуючи накази офіцерів.
Спальня була величезним горищем, де стояли шістдесят чи сімдесят ліжок. Вони були чисті й більш-менш зручні, але вузькі й впритул одне до одного, тож доводилося дихати прямо в обличчя комусь із сусідів. Два офіцери спали в кімнаті, щоб після того, як погасять світло, ніхто не курив і не розмовляв. Ми з Падді тієї ночі заледве навіть дрімали, бо поряд з нами спав чоловік з якимось нервовим розладом, можливо контузією, що час від часу вигукував «Піп!». Це був гучний, пронизливий звук, іноді схожий на сигнал автомобільного гудка. Ніколи не можна було передбачити, коли він пролунає знову, і нікому не вдавалося під таке заснути. Було схоже, що Піп, як його називали, постійно ночував у притулку, тож щоночі заважав заснути десятку чи двом людей. Він був прикладом того, як щось завжди стає перепоною між тобою і сном, коли людей зганяють отарою, як у таких нічліжках.
201
Прийнятий 1824 року акт, що забороняв спати на вулицях і жебракувати під загрозою ув'язнення.
202
Будинки Роутона — мережа дешевих гуртожитків для робітників, збудована за гроші філантропа лорда Роутона в 1892—1905 рр.