О сьомій знову пролунав свисток, і офіцери почали ходити штурхати тих, хто не підвівся одразу. Відтоді я спав у багатьох притулках Армії спасіння й знаю, що попри невеликі відмінності між ними, ця напіввійськова дисципліна підтримується в кожному з їхніх притулків. Вони справді дешеві, але, як на мою думку, надто схожі на будинки праці. У деяких з них є навіть обов'язкові релігійні служби раз чи двічі на тиждень, які пожильці мають відвідувати або ж забратися геть. Правда в тому, що Армія спасіння настільки звикла вважати себе благодійною організацією, що не може навіть нічліжку утримувати без того, щоб від неї не смерділо благодійністю.
О десятій я пішов до контори Б. і попросив позичити фунт. Він дав мені два й сказав за потреби звертатися ще, тож щонайменше тиждень нам з Падді про гроші можна було не думати. Ми протинялися весь день на Трафальґарській площі, розшукуючи приятеля Падді, який так і не з'явився, і ввечері пішли до нічліжки в провулку неподалік від Стренда. За вхід там брали одинадцять пенсів, це було похмуре, смердюче місце, а крім того — горезвісне кубло «ніжних хлопчиків». Внизу, на темній кухні, троє непевного вигляду молодиків у чепурних блакитних костюмах сиділи на окремій лавці, ігноровані іншими пожильцями. Гадаю, це й були «хлопчики». Вони нагадували апашів, яких я бачив у Парижі, але без бакенбардів. Навпроти вогнища торгувалися абсолютно голий і повністю одягнений чоловіки. Це були продавці газет. Одягнений продавав голому своє вбрання. Він казав:
— Та тільки поглянь, у тебе ж ніколи й не було такого костюма. Тушерун [півкрони] за піджак, два кабани за штани, шилінг і шостак за черевики, і кабан за кашкет і шарф. Усього сім бобів[204].
— Розігнався! Даю шилінг і шостак за піджак, кабана за штани й два кабани за решту. Чотири шилінги й шостак.
— Віддам усе за п'ять шилінгів і шостак, хлопче.
— А, до біса, згода. Мені час бігти продавати вечірній випуск.
Перший скинув одяг, і за три хвилини вони помінялися ролями: один одягнувся, а другий залишився у спідниці з розвороту «Дейлі Мейл».
Спальня була на п'ятнадцять ліжок, темна й задушлива. Жахливо тхнуло свіжою сечею, так по-тваринному, що спочатку доводилося дихати короткими, неглибокими вдихами, щоб не заповнювати цим легені. Я відпочивав на ліжку, аж раптом якийсь чоловік виринув з темряви, схилився наді мною й почав базікати освіченим, напівп'яним голосом:
— Приватна стара школа, еге ж? [Він чув, як я говорив щось до Падді]. Небагатьох зустрінеш тут зі старої школи. Я з давніх ітонців. Розумієш — двадцять років у таких умовах і все таке. — Він почав вкрай фальшиво виводити ітонську гребельну пісню[205]:
— Припиняй цей чортів концерт! — закричали кілька пожильців.
— Ниці покидьки, — сказав старий ітонець, — вкрай ниці. Несподіване місце для нас з тобою, еге ж? Знаєш, що говорять мої друзі? Вони кажуть: «М., тебе вже не врятувати». Цілковита правда, мене справді вже не врятувати. Я справді опустився, не як ці тутешні ***, які не могли б опуститися, навіть якби захотіли. Ми, хлопаки, що опустилися, маємо підтримувати одне одного. Молодість на наших обличчях[206] — розумієш? Чи можу я запропонувати тобі випити?
Він дістав пляшку вишневого бренді, й тієї ж миті втратив рівновагу, важко гупнувшись на мої ноги. Падді, що саме роздягався, підняв його назад.
— Забирайся геть, дурний ***!
Старий ітонець похитуючись дійшов до свого ліжка й заповз під ковдри, не роздягаючись і навіть не роззувшись. Кілька разів уночі я чув, як він бурмоче: «М., тебе вже не врятувати», — неначе ця фраза була йому до душі. Зранку він так і спав одягнений, міцно затиснувши пляшку в руках. Він виявився чолов'ягою років п'ятдесяти, з витонченим, виснаженим обличчям, і хоч як це дивно, модно вбраним. Його добротне, явно шкіряне взуття, що стирчало з-під брудної ковдри, виглядало химерно в цьому місці. Мені також спало на думку, що вишневе бренді мало коштувати десь як два тижні ночівлі, тож він не міг перебувати у справжній скруті. Можливо, він учащав до нічліжок у пошуках «ніжних хлопчиків».
Ліжка стояли не більш як за два фути одне від одного. Близько півночі я прокинувся й побачив, як сусід намагається витягнути гроші з-під моєї подушки. Він вдавав, що спить, нишпорячи рукою обережно, як щур. Вранці я побачив, що це був горбань з довгими, мавпячими руками. Я розповів Падді про цю спробу крадіжки, на що він розсміявся і сказав:
— Боже! Ти би вже должен був привикнуть до такого. У цих нічліжках злодіїв море. Бува навіть приходиться спать, натянувши на себе всю одежу. Якто я бачив, як у каліки вкрали дерев'яну ногу. А ще якось хлопака — він важив чотирнадцять стоунів — прийшов до нічліжки, маючи чотири фунти й десять шилінгів. Він запрятав їх під матрас. «Тепер, — казав, — кожен ***, що захоче дістать мої гроші, хай попробує витягти їх з-під мене», — казав. Але це не помішало. Утром він проснувся на підлозі. Ноччю чотири дроворуби взяли його матрас за края й переклали легко, як пір'їну. Так він і остався без своїх чотирьох фунтів і десяти шилінгів.
Розділ 30
Наступного ранку ми знов подалися шукати приятеля Падді, якого звали Тупаком. Він був скривером — тобто художником, що малює на тротуарах. У світі Падді адрес не існувало, але він сподівався знайти Тупака в районі Ламбет, і зрештою ми таки натрапили на нього на набережній — він облаштувався неподалік від моста Ватерлоо. Скривер стояв на тротуарі навколішках, з коробкою крейди, й перемальовував з ескізу в дешевому записнику портрет Вінстона Черчиля. Подібність була досить пристойною. Тупак був невеликим смаглявим чоловіком з гачкуватим носом і кучерявим волоссям, що вже починало рідіти. Його права нога була жахливо спотворена, стопа випиналася п'ятою вперед, і дивитися на це було страшно. Він виглядав типовим євреєм, але рішуче це заперечував. Тупак називав свій гачкуватий ніс «римським» і пишався схожістю з якимсь римським імператором — здається, Веспасіаном[207].
Вимова Тупака була незвичною, подібною на кокні[208], але дуже зрозумілою й виразною. Здавалося, що він читав хороші книжки, але ніколи не завдавав собі клопоту перейматися граматикою. Ми з Падді на якийсь час залишилися на набережній, і Тупак розповів нам про ремесло скривера. Я перекажу цю розповідь наближено до його стилю.
— Я, як то кажуть, скривер серйозний. Звичайною білою крейдою, як інші, не малюю, а використовую кольорову, таку ж, як у художників. Вона до біса дорога, червона особливо. За довгий день, буває, змалюю крейди і на п'ять бобів, а так щонайменше на два[209]. Карикатура — мій профіль, знаєш, політики, крикет і всяке таке. Диви сюди, — тут він показав мені свій записник. — Ось замальовки всіх політичних верховодів, скопійовані з газет. Щодень видаю нову карикатуру. Наприклад, коли голосували бюджет, я намалював Вінстона, що намагається підняти слона з написом «Борг», а знизу підписав «Він підніме?» Второпав? Карикатури можна малювати на будь-яку партію, тільки щоб не на догоду соціалістам, бо поліція такого не потерпить. Якось я намалював удава-Капітала, що заковтував кролика-Працю. Коп проходив повз, побачив це й сказав: «Негайно витри, швидко!» Довелося витерти. Копи мають право ганяти тебе за байдикування, тож не варто з ними сперечатися.
Я запитав Тупака, скільки скривери заробляють. Він відповів:
— О цій порі, коли немає дощу, за п'ятницю, суботу і неділю я отримую соверенів[210] три, по п'ятницях у людей зарплата, розумієш. Я не можу працювати, коли йде дощ, усе миттю змивається. А так за рік я заробляю десь по фунту на тиждень, бо взимку багато не отримаєш. У день перегонів човнів[211] і фіналу чемпіонату з футболу — цілих чотири фунти. Але їх треба вирвати, розумієш, ніхто не дасть тобі боба, якщо просто сидиш і дивишся на людей. Зазвичай крапають [подають] по півпенні, і навіть цього не отримаєш, якщо не спробуєш когось розговорити. Якщо розговорився з кимось, то йому соромно тобі не накрапати. Найбільше подають, коли постійно щось домальовуєш, бо тоді вони бачать, що ти за роботою, й зупиняються повитріщатися. Біда от тільки, що як розвертаєшся до них з капелюхом, то уся біднота зразу розбігається. У цій грі дуже потрібен ударник [помічник]. Ти продовжуєш собі працювати, натовп спостерігає, а ударник непомітно обходить їх ззаду. Вони не знають, що це ударник. Аж раптом він знімає кашкета і ти теж розвертаєшся, й вони опиняються, наче між двох вогнів. Справжні джентльмени ніколи не крапають. Найбільше завжди подають пошарпані хлопи та іноземці. Я отримував навіть по цілих шість пенсів від япошок, чорних та й таких інших. Вони не такі чортові скнари, як наш англієць. Ще одна річ, яку треба пам'ятати, — ховай гроші, крім хіба якогось пенні в капелюсі. Люди не дадуть нічого, як побачать, що ти вже маєш боб чи два.
208
Кокні — лондонське просторіччя, найбільш поширене в Іст-Енді, детальніше див. розділ 32.
209
Художники, що малюють на тротуарах, купують свої фарби в порошку й замішують їх зі згущеним молоком у корж
211
Змагання з веслування між командами університетів Оксфорда й Кембриджа, що проводиться на Темзі з 1829 року.